При роках, але бадьорі духом: ким пишаються в громадах Харківщини

Матеріал створено за підтримки голови Харківської обласної ради Тетяни Єгорової-Луценко

Фото: news.obozrevatel.com

Шановні друзі!

Від депутатів Харківської обласної ради вітаю з нагоди Міжнародного дня людей похилого віку та Дня ветерана!

Це свято – є символом міцного зв’язку в родинах, у всьому нашому суспільстві. Вшановуючи людей, які все життя працювали для рідного краю, які зводили підприємства, школи, лікарні, виборювали незалежність, які завжди були прикладом відданості, сили, патріотизму, оптимізму, ми даємо гарний посил нащадкам. Тож, пам’ятаючи минуле, творимо гідне сьогодення заради щасливої долі прийдешніхпоколінь.

Дякуємо людям зрілого віку, нашим ветеранам, за те, що передають свій безцінний досвід, життєву мудрість молоді. Доземний уклін та побажання міцного здоров’я, довгого віку та радості від кожного дня. Зі святом!

Голова Харківської обласної ради Тетяна ЄГОРОВА-ЛУЦЕНКО

«Потрібно вміти собі наказувати»

Вижити на війні та навчати молоде покоління. Такий важкий та сповнений історій шлях за плечима 98-річної Олени Петрівни Захарової з Лозівської громади, яка брала участь у битвах за Сталінград, Севастополь та у звільненні України від нацистських загарбників. Після війни вона присвятила всю себе вихованню дітей, яких не ділила на своїх і чужих. А закінчила свій трудовий шлях у званні підполковниці міліції.

Народилась Олена Петрівна 19 грудня 1922 року у багатодітній родині в селі Михайлівка Лозівського району. Після закінчення школи вступила до педагогічного технікуму в Слов’янську. Проте Друга світова війна внесла корективи в життя дівчини.

– Мама була радистом першої категорії та брала участь у битвах за Севастополь, за Сталінград, а також звільняла Україну від нацистських загарбників. Її шлях не можна назвати легким, оскільки їй довелося багато разів стрибати з парашутом та співпрацювати з партизанськими загонами. Довелося навіть ходити Атлантикою на торгових судах, бо була професіоналом у своїй справі, – розповідає про шлях Олени Петрівни її старша донька Людмила.

Завершила свій бойовий шлях Захарова у Празі у званні старшини та була нагороджена медаллю «За відвагу». Наступною зупинкою в житті жінки стала Молдова, куди вона переїхала з родиною. Тут Олена Петрівна і розпочала втілювати своє покликання – навчати майбутнє покоління. Трохи пізніше, у 1949 році, вона познайомилась з майбутнім чоловіком, а вже через рік на світ з’явилась старша донька Людмила.

– Нас було в сім’ї троє – я та мої молодші сестри. Ще із самого дитинства мама привчала нас до самостійності, бути сильними та працьовитими. Це пов’язано з її характером, вона є доволі строгою та принциповою в деяких питаннях, але дуже люблячою та розуміючою водночас, – зазначає донька.

Саме працьовитість, сила духу та душевне тепло стали ключовими факторами в наступній роботі. У Лозовій Олена Петрівна очолювала дитячу кімнату міліції. Через двері її кімнати пройшло багато дітей, які в подальшому й досі згадують про неї та за можливості передають теплі вітання. За свою роботу жінка отримала багато різних нагород і закінчила службу у званні майора, а вже на пенсію вийшла підполковником.

– Вона дуже любила дітей. Пригадую, коли мама поверталася пізно ввечері додому, її проводжали вихованці. Усі дуже тепло до неї ставилися. Зараз у мами четверо онуків та троє правнуків, і вона їх любить безтями. Пише вірші та казки, грається з дітьми в різноманітні ігри, – розповідає донька Людмила.

А коли в житті Олени Петрівни трапляються складнощі, вона наспівує пісні, зокрема фронтові, та завжди притримується одного правила: «Потрібно вміти собі наказувати». Це і є секрет її довголіття та життєвої енергії.

Бажана гостя на кожному весіллі

У селі Парасковія Миколаївського старостинського округу Старовірівської громади великою повагою серед місцевих користується 81-річна Галина Сергіївна Струкова. Вона народилася в столиці Туркменістану Ашхабаді. Коли маленькій Галинці було шість місяців, її сім’я переїхала на Харківщину, в село Парасковія. Після школи Галина Сергіївна спочатку працювала маляром-штукатуром, а потім і до самої пенсії – дояркою. Була передовою дояркою, нагороджувалася різними грамотами.

Як каже дочка нашої героїні Тамара Стратіла, у мами наразі болять ноги, руки, поясниця, втім без діла вона не сидить.

– Секрет її довголіття – вона працює і в будні, і в свята. Вона непосидюча людина, завжди такою була і залишається й донині. Зараз і на город виходить поратися, і буряк зі мною чистить. Вона дуже активна. Коли в селі активно святкували весілля, це ще в тому столітті, жодне таке гуляння не обходилося без неї, оскільки вона дуже гарно співала і танцювала. У нас місцеві кажуть, якби не наша родина, то нормального весілля в селі не було б, – розповідає Тамара Стратіла.

У Галини Струкової четверо дітей, семеро внуків та вісім правнуків.

Хранителька старовинних пісень

87-річна жителька села Киселі Віра Ступка – не тільки одна з найповажніших жителів Олексіївської громади, але й найстарша учасниця народного аматорського фольклорного колективу «Киселяночка».

За словами керівниці колективу, завідуючої Киселівської філії Верхньобишкинського сільського будинку культури Віри Мірошніченко, саме Віра Тихонівна відіграла чималу роль в об’єднанні місцевих аматорів та зборі пісенної спадщини. До того ж жінка стояла біля витоків створення співочого колективу та є хранителькою унікальних пісень Слобожан­щини.

Народилася Віра Тихонівна 10 червня 1934 році в Киселях. Тут вона закінчила місцеву школу, після якої почала рано працювати.

Роботи не боялася, працювала різноробочою в колгоспі. На роботі познайомилася з чоловіком, який був шофером. Згодом подружжя побралося, у сім’ї народилися дві доньки.

Незважаючи на нелегкі часи та важку працю, Віра Тихонівна не забувала про улюблену справу – співання. Жінка почала співати ще в дитинстві та має унікальний народний голос.

Любов до пісні перетворилася на творчість, коли в 1970-х роках Віра Тихонівна стала учасницею співочого колективу при Киселівському будинку культури. Так разом із своєю односільчанкою Наталею Поповою, яка тоді очолювала будинок культури, жінки об’єднали любителів української пісні в селі та започаткували репетиції і виступи. Старовинна спадщина киселян навіть привернула увагу закордонних гостей. І в 1990-х роках їх досвід приїздила переймати збирачка фольклору із самої Канади.

– Вони збирали та співали старовинні пісні Слобожанщини, які сьогодні не тільки представляють унікальну спадщину краю, але й є справжнім ексклюзивом. Завдяки спадщині, яку нам передала Віра Тихонівна, до репертуару народного колективу входять пісні наших пращурів, – розповіла нинішня керівниця колективу Віра Мірошніченко.

Перейняли у Віри Тихонівни учасниці колективу не тільки стародавні пісні, а й давню широку і повільну манеру співу. Завдяки своїй унікальності колектив «Киселяночка» має численну кількість нагород на різноманітних фольклорних конкурсах, фестивалях і відомий далеко за межами Слобожанщини. Минулого року учасники відзначили 50-річчя колективу.

Незважаючи на поважний вік, Віра Тихонівна й досі бере участь у виступах колективу. Окрім цього, жінка, яка все життя тяжко пропрацювала, й наразі порається на грядці та по господарству.

«Наш Леонтійович»

«Наш Леонтійович» – так з особливою повагою в Нововодолазькій громаді називають Володимира Леонтійовича Жигилія, який проживає в Знам’янці. Він має звання почесного громадянина Нововодолазького району та почесного громадянина Нової Водолаги. Все своє життя чоловік присвятив розвитку культури та музейної справи. А ще односельці довірили йому бути старостою в місцевому храмі.

Народився Володимир Леонтійович 18 лютого 1951 року на хуторі Пересьол, у сім’ї хлібороба-фронтовика. Після закінчення Знам’янської школи працював на фермі, поєднував роботу з керівництвом хуторським клубом і художньою само­діяльністю.

Після відкриття сільського клубу в Знам’янці став його художнім керівником. А ще він створив у клубі музейну кімнату. Ходив з хати в хату, їздив навколишніми хуторами й селами, спілкувався зі старожилами, фронтовиками, писав в архіви, по краплинах збирав музейні експонати, власноруч виготовляв стенди тощо. Коли в 1973 році обласне управління культури проводило конкурс-огляд музейних кімнат, то в Нововодолазькому районі перше місце посіла музейна кімната Знам’янського БК, а її творця було відзначено грошовою премією в розмірі 47 карбованців, тоді це були немалі гроші. Нагорода знайшла героя аж в Архангельському краї, Жигилія якраз призвали до лав армії. Тож премію солдату особисто вручив командир частини в присутності всього особового складу.

Саме під час строкової служби Володимир зустрів кохання всього свого життя – прекрасну Олену, яка незабаром стала його дружиною. У пари народився син Олександр.

Після демобілізації Володимира Жигилія призначили завідувачем Знам’янського БК. Два роки з Пересьолу по бездоріжжю ходив молодий працівник на роботу, поки у 1977 році не отримав від колгоспу новий будинок, де проживає і сьогодні.

Володимир Леонтійович не тільки керував Будинком культури, а й сам задушевно співав, читав вірші, гуморески тощо. Всі концерти він вів «без папірця», завжди орієнтувався на глядача в залі. Окрім основної своєї діяльності, багато часу чоловік приділяв розвитку історичного музею.

У 1999 році віряни довірили Володимиру Жигилію ще й посаду старости у відкритому в Знам’янці храмі й не помилилися. Служба в церкві проходить на всі свята.

13 вересня 2014 року, провівши заключний концерт, істинно народний працівник культури Володимир Леонтійович Жигилій покинув сцену. Глядачі його проводжали стоячи і під бурхливі оплески.

На жаль, у 2017 році пішла із життя дружина Володимира Леон­тійовича. Він дуже болісно переживав смерть коханої жінки:
«У мене не стало половини серця…». Зараз розрада для чоловіка – це його два онуки Микола й Сергій та онучка Аня. До речі, остання також займається художньою самодіяльністю.

Читайте також: Хто на Харківщині має право на безкоштовні соціальні послуги

Ветеранка Марія

97-річна Марія Семенівна Кравченко із села Шляхове – зараз єдиний у Коломацькій громаді учасник бойових дій 1941–1945 років. Доля цієї жінки, з одного боку, схожа на долі тисяч інших, а з іншого – відрізняється наявністю якогось особливого міцного стержня, який не давав їй зламатися в найважчих обставинах, яких їй випало багато.

Марія Семенівна Кравченко (Трофименко) народилась у 1924 році в родині селян-середняків у Шляховому. Їй було 8 років, коли почався Голодомор. Маленька Марійка на власні очі бачила, як у школі прямо за партами або у коридорах з голоду помирали діти. «Так, у школі давали якісь сніданки, але вдома їсти нічого було. Ми вижили тільки тому, що батько вмів шити і брав замовлення, а ще в родині була корівка», – згадує жінка. У старших класах до школи доводилося ходити в Коломак, бо в Шляховому були тільки середні. Але 10 класів закінчити не встигла – почалася війна.

«У 1943 році, коли німців уперше прогнали, у нас у хаті був штаб полку. Сестра моя була вчителькою, її взяли в штаб секретарем, а коли наші почали відступати, сестра пішла з ними, і я вчепилася: поїду, і все», – говорить Марія Семенівна.

Марії було 19 років, коли вона, вивчившись на медичних курсах, опинилася на фронті. «Була при медсанбаті. Бігала за пораненими, збирала на передовій, тягнула на собі. Поранені кричать, стогнуть… а ми по-пластунськи поміж бур’янів… важко було. Але посилали – і йшла, куди скажуть. Потім у розвідроті була…», – згадує ветеранка.

У серпні 1943 року сержанта медичної служби Марію Семенівну Трофименко нагородили орденом Червоної Зірки, а через два місяці – медаллю «За відвагу». Фронтові дороги вели її через Мінськ, міста та села Польщі, від Кенігсберга до Вільнюса, де Марія зустріла Перемогу. Там же, на фронті, вона зустріла і свою долю – побралася з офіцером розвідки майором Петром Абліковим, народила двох доньок. Але чоловіка відправили на Схід, де почалася війна з Японією. Потім прийшло повідомлення – пропав без вісті, і жінка залишилась одна з двома дітьми.

Вона повернулася до рідного села. Вдруге вийшла заміж, але не склалося – від другого чоловіка залишилося тільки прізвище Кравченко. 40 років працювала у медслужбі при колгоспі, дояркою на фермі, на польових роботах. Говорить: «Від роботи ніколи не відмовлялась».

Донька Світлана Петрівна говорить, що все життя її мама була рішучою, енергійною та водночас доброю людиною, а головне – усього добивалася власною працею. Зараз, у свої 97 років, Марія Семенівна має добру пам’ять та жвавий розум; жаліється тільки на ноги – мовляв, болять, стали підводити.

Добросовісна і відповідальна

Великою повагою в Біляївській громаді користується 73-річна Варвара Климентіївна Шевченко. Вона народилася 17 грудня 1947 року в селі Верхня Орілька, де все життя і прожила. Закінчила вісім класів місцевої школи і з 15 років пішла працювати на ферму. Все життя жінка пропрацювала дояркою. Пані Варвара Почесний громадянин Первомайського району, неодноразово була переможницею змагань серед доярок району. Варвара Шевченко має багато різноманітних відзнак.

Староста Верхньоорільського округу Геннадій Шеремет каже, що Варвара Шевченко поважна жителька їх громади.

– Вона ніколи не сварилася із сусідами, на неї ніколи ніхто не скаржився. Вона добросовісна і відповідальна людина, всі її поважають у селі і дуже хвалять, – зазначає Геннадій Шеремет. – Почувається як і всі пенсіонери – лікується, тиск турбує тощо. Втім вона веде доволі активний образ життя – сама за собою доглядає та порається на городі. А от сьогодні (28 вересня. – Прим.) приїжджала в магазин на велосипеді, потихеньку їздить. У Варвари Климентіївни двоє дочок, троє онуків і два правнуки.

Читайте також: Веселий і бадьорий у 95 років: як живе єдиний у Біляївській громаді ветеран Другої світової

Внутрішній вогонь не згас

Ще одна поважна жителька Миколаївського старостинського округу Старовірівської громади – це Олена Іванівна Лактіонова. Вона народилася 1 серпня 1934 року в Першій Старовірівці. Працювала з 18 років лаборантом на молокозаводі в Старовірівці. У 1958 році вийшла заміж і переїхала в Мелихівку (з 2019 року – Миколаївка), де й живе донині. Наступні 15 років працювала в колгоспі на різних сільгоспроботах, а потім і до пенсії, 1995 року, свинаркою.

Як розповідає староста Миколаївського старостинського округу Олена Салькова, в громаді дуже поважають і шанують Олену Лактіонову.

– Вона добра, оптимістка по життю, миролюбна, завдяки чому має багато друзів, – зазначає Олена Салькова.

Донька 87-річної жінки Наталія Федяніна каже, що для своїх років здоров’я у мами більш-менш нормальне.

– Ніжки болять, ходить з двома паличками, але вона не лежача. Так, за нею потрібен догляд, вона сама не буває, або я, або брат поруч. Внутрішній вогонь у неї не згас, палає, живе, як-то кажуть, із запалом молодецьким, – говорить донька Олени Лактіонової.

У нашої героїні двоє дітей, двоє онуків і двоє правнуків.

Читайте також: Принципова, вимоглива і сердечна: історія життя колишньої директорки школи зі Старовірівської громади

Завжди приходила на допомогу

Однією з найповажніших жительок Великобурлуцької громади є Лідія Іванівна Чухіль – вона Почесний громадянин селища Великий Бурлук. Жінка народилася 22 серпня 1936 року в селі Просянка Куп’янського району. Закінчила вісім класів школи, а потім – Вовчанське медичне училище. Після цього переїхала у Великий Бурлук, де живе і донині, оскільки її направили на практику у Великобурлуцьку ЦРЛ, де вона пропрацювала все життя на різних посадах – у неї понад 40 років медичного стажу. Лідія Іванівна працювала ще 10 років після пенсії, до 2001 року. Потім вже в основному займалася домашніми справами, також доглядала за свекрухою, яка дожила до 96 років.

Як розповідає дочка Лідії Чухіль Тетяна Чумаєва, стан здоров’я 85-річної мами залишає бажати кращого.

– Наразі вона погано себе почуває. Уже без сторонньої допомоги не може обійтися. Ми приїжджаємо до неї кожного тижня. Спасибі працівникам терцентру і сусідам-родичам, які також за нею доглядають, – говорить Тетяна Чумаєва. – Мама важкувато пересувається, ходить з паличкою. Минулоріч вийшла на город, пополола десять хвилин і отримала гіпертонічний криз, через що почалися проблеми з пам’яттю. А в цьому році помер її чоловік, це була для неї болісна втрата.

Водночас донька відзначає, що з моральним станом у матері все гаразд.

– Ой, вона і мені дає вказівки, що робити. Це ноги в неї майже не ходять, а ось голова добре працює. Ми їй виносимо стілець на город, вона сідає і видає команди та слушні поради, як і раніше, – ділиться донька Лідії Чухіль.

Тетяна Чумаєва розповідає, що її мама користується великою повагою в громаді.

– Дуже багато людей у селищі знають її і поважають. Кудись вона телефонує, і її відразу впізнають за голосом. Таке ставлення до неї і не дивне, – вважає донька. – Вона дуже відповідальна і безвідмовна. Завжди поспішала на допомогу кожній людині і нікому не відмовляла. Сусіди завжди просили її то укол зробити, то тиск поміряти тощо. І жодну людину вона не проігнорувала. Вона до 80 років ходила до сусідів уколи робити. Завжди, коли приходили до неї по допомогу, вона говорила: «Я допоможу, але краще йдіть у лікарню до лікаря, я ж медсестра», а їй у відповідь: «Так що та лікарня, ви краще будь-якого лікаря все розповісте».

Своєю любов’ю і теплотою Лідію Іванівну оточують двоє дітей, син і дочка, четверо онуків та четверо правнуків.

Читайте також: Бюджет турботи: як допомагають пенсіонерам, дітям і військовим у Великобурлуцькій громаді 

Досліджує історію та робить фільми про село

Житель Краснокутської громади Євгеній Іванович Скрипник народився на хуторі Нова Одеса (це зараз територія села Козіївка) в 1948 році, там же закінчив 9 класів. Невідомо, як би склалась його доля, але ще школярем потрапив до духового оркестру при клубі та вивчився грати на трубі. «У нас був дуже добрий духовий оркестр, створений ще у 50-ті роки, і всі хлопці так чи інакше потрапляли до нього», – розповідає Євгеній Іванович.

Закінчивши технікум у Харкові, хлопець поїхав за розподілом аж у В’ятку, де його призвали до армії. Відправили нести службу до Красноярського краю, у духовий оркестр дивізії. Після закінчення строкової служби Євгеній подумав – і залишився на надстрокову. «Вважається, що музикант – це легка служба. А от і ні. Цілий день або граєш, або репетируєш: знайдеш собі десь куток і дуєш, дуєш… А Красноярський край – це літом +30, а взимку до -30, а ти на плацу з трубою. Бувало, хлопці від спеки непритомніли…», – говорить чоловік.

За 20 років служби Євгеній Іванович встиг закінчити не тільки музичне училище за спеціальністю «Керівник духового оркестру» та два роки бути диригентом, а й отримати вищу освіту в Кемеровському інституті культури, де він навчався на кафедрі фото- і кіномайстерності. У 1991 році, як і багато українців, повинен був обирати: залишатися в Росії або повертатися на батьківщину, у Козіївку. Вирішив звільнитися з армії та повернутися в Україну.

Але вдома не всидів. Євгеній Скрипник іде до козіївського Будинку культури – до того самого духового оркестру, в якому грав хлопчиком. Цей колектив раніше був найкращим у районі, але на початку 90-х переживав не кращі часи. Євгеній Іванович бере на себе керівництво ним та виводить його на новий рівень. «А ще був хор – ми зібрали тих, кому це подобалось, і співали… Провели з великим успіхом захід «Грай, гармонь» – зібрали з усієї округи гармоністів та влаштували змагання. Взагалі в нас у клубі завжди був повний зал, коли щось таке відбувалося», – згадує пенсіонер.

Але й цього чоловіку було замало. Він захопився історією: спочатку це була історія свого роду, потім – родоводи односільчан. Досліджуючи родовід, він підштовхнув до пошуків доньку свого однокласника, Ірину Шкребець, яка разом з харківським дослідником Андрієм Парамоновим видали у двох томах книгу «Древо рода села Козиевка Богодуховского уезда». А сам Євгеній Іванович, стверджуючи, що в нього великих здібностей історика немає, у 2020 році видав книгу «Тернистий шлях до Бога» – книгу, яка присвячена минулому та сучасності Покровської церкви села Козіївка. Це детальне та кропітке дослідження. А ще, згадавши свою освіту, зробив декілька фільмів про історію села та його жителів.

У паспорті 92 роки, у душі – 50

Справжнім надбанням Богодухівської громади є Любов Леонтіївна Мороз, яка у свої майже 93 роки веде просто надактивний спосіб життя. Вона народилася 14 жовтня 1928 року на Херсонщині. У 1930 році за місцем роботи батька сім’я переїхала на Донбас – у Харцизьк, де прожила понад 40 років.

– Під час війни жили на Донбасі, потрапили в окупацію. Жили у великій родині – бабуся, мама, я і три сестри. Батько був пекарем і на фронті пік хліб для солдатів, а ми залишилися самі жінки. Пережили дуже важкі роки. Був і голод, і холод, і бомбардування, – згадує Любов Леон­тіївна.

У 18 років дівчина почала працювати діловодом-друкаркою в районній прокуратурі. Після навчалася в технікумі торгівлі в Луганську. Потім чоловіка перевели по роботі в Харківську область. На початку 70-х вони переїхали в Зміїв, а через кілька років – у Богодухів, де Любов Леонтіївна живе вже понад 40 років. Чоловік був першим секретарем Богодухівського райкому партії.

Жінка практично все своє життя пропрацювала товарознавцем продовольчих товарів. Нагороджена знаком почесного ветерана України. Коли вийшла на пенсію, 10 років пропрацювала в Богодухівській міській організації ветеранів України, а потім очолила її.

– Я була головою Богодухівської міської організації ветеранів протягом 20 років. Пішла з цієї посади в 90 років. Я попросила відставку, хоча всі були за мою кандидатуру, але вік не той, хоча наразі я є, так би мовити, консультантом ветеранської організації. Тодішній міський голова не відпускав мене, просив залишитися. Загалом мені довелося попрацювати з чотирма чи п’ятьма головами, завжди була шанована. Один з екс-очільників міста казав про мене: «Це наша легенда, а не жінка».

З розмови і настрою Любові Мороз ні за що не скажеш, що їй за 90.

– Хто мене бачив, ніхто не каже, що мені 92. У душі відчуваю себе на 50 років, – зазначає наша героїня. – Думаю, що секрет довголіття і внутрішньої молодості криється в роботі і русі. Я до 90 років ніколи не сиділа на одному місці. Та й зараз після обіду відпочину півтори-дві години, а так все в справах. І плюс секрет у харчуванні. Я їм тільки домашню їжу. У мене є город, сама там пораюся. Ось сьогодні варила овочевий суп, у мене все своє домашнє, з грядки – кабачки, перець тощо. Також сама й пироги печу.

По господарству Любові Мороз уже багато років допомагає жінка, яка живе з нею.

– 17 років тому в мене помер чоловік, і з того часу зі мною живе жінка, яка мені допомагає. Вона є для мене гарною помічницею, – каже Любов Леонтіївна.

Також вона зазначає, що найулюбленіша справа в житті – спілкуватися з людьми і допомагати їм.

– Коли я працювала в раді ветеранів, там було 50 первинних ветеранських організацій. Я з кожним головою цих організацій особисто спілкувалася, у тому числі й про особисте життя. Іноді треба було підтримати людину, провідати, допомогти. Це було моє хобі – працювати з людьми і допомагати їм, – ділиться жінка.

У Любов Леонтіївни дітей двоє, син та донька, три онуки і сім правнуків, які постійно приїжджають до неї.