Івана Купала на Слобожанщині

Допомогти нам погодився кандидат філологічних наук, директор етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Гната Хоткевича НТУ «ХПІ», поет Михайло Красиков. Він не лише знайомий з традиціями Івана Купала як етнограф, але й разом з іншими однодумцями організовував це свято.

Маринку топили, а Івана ховали в землю

– Свято Івана Купала відомо ще з давніх-давен серед багатьох народів Європи, як Східної, так і Західної. З писемних джерел ми знаємо, що церква активно воювала з цим святом. Це було пов’язано, у тому числі, і з тим, що в ніч на Івана Купала панувала повна свобода статевих стосунків. До речі, це висвітлено у фільмі Андрія Тарковського «Андрій Рубльов». Церкві вдалося викоренити цей звичай, проте змусити людей не святкувати Купала вона так і не змогла, – розповідає Михайло Красиков.

На Івана Купала наші діди та прадіди обов’язково виготовляли дві фігурки, жіночу й чоловічу.

– Найбільш розповсюдженою була жіноча постать. Називали її по-різному, найчастіше – Маринкою. Це була незвичайна лялька. Вона у давнину уособлювала Марену – богиню весняної вологи. Другою ж лялькою був Іван (утім, традиція виготовлення цього персонажу була менш поширеною). Фігурки робили з трави, соломи, тканини; лялькам розмальовували обличчя, їх одягали, а на голову Маринці клали віночок. Наприкінці свята Івана зазвичай закопували в землю – ховали, Маринку ж топили. У цьому був свій сенс. Маринку топили для того, щоб дощі перестали йти у період жнив. При цьому співали купу пісень. Хоча іноді ляльці мили лише ніжки й залишали до наступного свята.

Крім ляльок, інколи в купальських обрядах брала участь і справжня дівчинка. Зазвичай це була маленька найсимпатичніша в селі дитина. Її красиво одягали, надівали на голову віночок і називали Маринкою.

На свято всі приходили босоніж

Ще один атрибут Івана Купала – деревце. У різних куточках Харківщини це були різні рослини. Так, подекуди ставили молоду вишеньку, на якій уже був урожай. Такий вибір пояснювався тим, що, оскільки на дереві були вишні, його вже не треба було прикрашати.

– У Новій Водолазі ставили вербу. Як прикраси знову ж брали парні вишні та розвішували на дереві. На Харківщині ставили й чорноклен, адже це дуже красива рослина з червоними «крильцями», що червоніють саме в червні. Зазвичай обране деревце встромлювали в землю. У деяких місцевостях його обкопували так, щоб у ямку можна було поставити ноги. При цьому обов’язково треба було бути босоніж, – відзначає Михайло Красиков. – Люди сідали навколо деревця, опускали ноги в канавку, торкаючись сирої землі, їли куліш або іншу гарячу страву, і це була своєрідна поминальна церемонія. Таким чином можна було поспілкуватися зі своїми померлими пращурами та відчути єднання роду.

На другий день деревце найчастіше топили. До нього прив’язували камінь і кидали в річку. Іноді його спалювали.

– Проте, перш ніж робити це, з деревця ламали гілочки, несли на город і встромляли поміж огірками, щоб ті рясно родили. Схожа ситуація була і з купальськими віночками. Їх зберігали доти, доки починали зав’язуватися головки капусти, а потім кидали на рослину. Це було запорукою того, що на полі виросте добра капуста. Інколи віночки закидали на дах хати чи на горище. Це робили для того, щоб не боліла голова. Хата сприймалася як щось людиноподібне, і дах символізував голову. За іншим повір’ям, віночок уберігав будинок від удару блискавки.

Полювання на цвіт папороті та вогняне колесо

Є багато повір’їв, пов’язаних із нечистою силою. По-перше, йдучи від купальського вогнища, не можна оглядатися; по-друге, усе в багатті повинно згоріти, щоб нічого не залишилося для відьми, яка, як вважається, завжди присутня на святі Івана Купала.
– Відомо також, що в цю ніч цвіте квітка папороті. Я записував багато розповідей про те, як люди ходили, шукали, а дехто навіть начебто знаходив її. Відомий з переказів і ритуал того, як треба зривати цю квітку, – розповідає етнограф. – Слід було десь у гущавині лісу розстелити біля папороті скатертину, на якій святили на Великдень паски. Потім до дванадцятої ночі сидіти поруч і чекати. Опівночі жарина з квітки впаде на скатертину, яку треба згорнути, схопити й бігти. По дорозі нечистий обов’язково буде спокушати віддати йому квітку, приймаючи подобу різних людей – наприклад, коханої чи матусі.

Квітку папороті можна було донести додому, розрізавши долоню і вклавши її у розріз. За народними повір’ями, той, хто знайде цвіт папороті, зможе бачити землю наскрізь, і всі скарби будуть його.

Важливим елементом свята Івана Купала є вогнище.

– У деяких регіонах України хлопці ходили селом і збирали старі дерев’яні вироби для великого вогнища. Спалення старих речей означало вхід у нове щасливе життя. Дуже часто палили старі дерев’яні колеса. Їх обмазували смолою, прив’язували солому, щоб добре горіло, і котили з високого пагорба до річки. Насправді це робилося не тільки задля краси. Це був магічний ритуал, яким наші пращури вшановували сонце. Також вважалося, що, якщо пустити таке колесо, городина родитиме краще, – розповідає Михайло Красиков.

Ворожили на нареченого та на майбутнє

Окрім великого, під час свята розкладали ще й менше вогнище, через яке потрібно було стрибати. До речі, молодь плигала також і через кропиву, і через будяки. Інколи біля вогнища стояли «вартові» зі стеблами кропиви в руках. Тих, хто низько стрибав, вони били по ногах. Відомий звичай, коли закохані дівчина й хлопець, узявшись за руки, разом стрибали через вогнище. Не можна було роз’єднувати рук, адже тоді, за повір’ям, цим людям не судилося бути парою.

Ще один популярний купальський звичай – ворожіння на віночках. Дівчата пускали їх у воду й стежили за тим, куди вони попливуть.

– Мені розповідали в одному селі на Харківщині, як під час ворожіння на Купала вінки несло в той чи інший бік, а в однієї дівчини він крутився на одному місці. У неї життя і не склалося: так заміж і не вийшла. А був ще такий випадок, коли в дівчини потонув віночок. Цього ж літа потонула й сама ця дівчина. Це дуже вразило її односельців, і з традицією пускання віночків у тій місцевості було скінчено.

На Купала в Україні ворожили не тільки дівчата, а й іноді – хлопці. Вони пускали у воду паперові човники і стежили за тим, куди ті попливуть.

– Ворожили хлопці на свою долю: чи піде він світ за очі, чи залишиться в селі. Зараз вважається нормальним, коли чоловік мешкає в хаті дружини, а раніше це було не так. Таких чоловіків називали «приймаками», і народ склав про їхню важку долю не одну пісню, – розповідає Михайло Красиков.

Купальська роса на очі та врожай

– Вважається, що для того, щоб бути здоровим цілий рік, треба покачатися по купальській росі. За повір’ями, найцілющою роса є двічі на рік: на Юрія та на Купала. Дівчата навіть збирали росу у пляшки і зберігали як ліки від різних хвороб. Дуже добре така роса допомагає при захворюваннях очей. Я чув про одного дядька, який щоранку ходив на луки, протирав очі росою й без допомоги інших лікарських засобів покращив свій зір, – згадує Михайло Красиков.

Роса, за народними уявленнями, не лише мала цілющу силу, але й могла збільшувати врожай. Її збирали рядном чи одежею. На початку ХХ століття був навіть такий випадок, коли жінку, спійману за збиранням роси на чужому полі, побили ледь не до смерті за те, що вона «переманювала врожай».

Кажуть, що на Івана Купала обов’язково потрібно до світ сонця скупатися задля очищення. Однак це є небезпечним, оскільки русалки можуть затягти під воду.
– Уранці 7 липня жінки обов’язково ходили збирати цілющі рослини: вважалося, що саме в цей час вони мають найбільшу силу, – розповідає Михайло Красиков, – А дівчата цього ж ранку приходили до річки набрати повного рота води, щоб виплюнути її на городі, вірячи, що тоді огірки рясно родитимуть.

Ірина Гудзь, матеріал з газети "Слобідський край" №79 від 05.07.2012