Життя, як пісня: як склалася доля харківського композитора Бориса Михайловського

Фото з архіву «СК»

На новорічному малюнку нашої газети 1957 року (тоді вона називалася «Соціалістична Харківщина») впевнено крокує у світле майбутнє весела компанія. Кого в ній тільки немає: знатні свинарки і буряківники, винахідники і спортсмени... На чолі колони відважно танцює Леонід Биков, а за ним, розтягнувши міхи акордеона, крокує рослий, гарний хлопець з уважним поглядом і легкою посмішкою. Це композитор Борис Михайловський; через півроку його чекала участь у Міжнародному фестивалі молоді і студентів у Москві. Тоді, у 1957-му, йому було всього 27 років. Він встиг пережити війну, тричі розминутися зі смертю, захопитися фізкультурою, стати викладачем фармінституту й зажити слави самодіяльного композитора. Утім, музика в його житті була завжди – навіть у найважчі роки.

Фото з архіву родини

Всупереч усьому

Його дитинство почалося в підвалі поруч з кочегарнею на вулиці Донець-Захаржевського, де в кімнаті в 6 квадратних метрів маленький Борька з мамою провели шість років. Один з найяскравіших спогадів дитинства – старші дівчата біжать у кіно й обов’язково беруть його, п’ятирічного, із собою: маленький Боря «працював магнітофоном» – з першого разу запам’ятовував і мелодію, і слова пісень, які лунали з екрана, а всі інші її потім розучували з його голосу.

Потім почалася війна, і 10-річний Боря з мамою чергували ночами на даху свого будинку, гасячи «запальнички». Одного разу двохсоткілограмова «фугаска» впала навпроти їхнього під’їзду – і не вибухнула. Це було перше «побачення» зі смертю. Друге сталося, коли він з приятелем забрався в пошуках дров для буржуйки в будівлю нинішнього автотранспортного технікуму, де була до війни друкарня. Німецьким оголошенням «За вхід у будівлю друкарні – розстріл!» вирішили знехтувати. І... попалися. Німецький охоронець уже одягав петлю на шию Бориса, а потім запитав прізвище. Той сказав – Михайловський. З’ясувалося, що охоронець – поляк, і що жив він у Варшаві поряд з дядьком Бориса. Завдяки цьому хлопчаків відпустили додому...

Історія про те, як вони з мамою два тижні ховали Бориного друга – єврея Іюню у величезній скрині, і про те, як виявлені в синагозі на Громадянській і збережені шкіряні сувої виявилися давнім писанням – Торою і сягали близько 2000 років – сюжет для окремої розповіді. Ця історія мала свій «хепі енд» – уже в повоєнну добу Борису Михайловському присвоїли звання «Праведника України».

Весною 1942-го Бориса з мамою відправили до концентраційного табору на Полтавщину, будувати автотрасу Київ – Харків. Їм дивом вдалося втекти, вийти у віддалений хутір і залишитися там жити – благо, німців там навіть не бачили. Борис став пастухом – пас громадське стадо. А у вересні 1943-го, відступаючи, німці намагалися спалити хутір разом з його жителями, а стадо й пастушка просто розстрілювали з автоматів. І знову смерть пройшла повз, немов доля берегла Бориса для якоїсь важливої справи.

Учитель Гурченко – й не тільки

У Харківському технікумі фізкультури щороку видавали спортивну форму, а ще там були стипендія і продуктові картки. У повоєнному голодному Харкові це був вагомий аргумент, і Борис вирішив вступати туди. Через три місяці він уже грав на акордеоні в художній самодіяльності і брав участь у конкурсі. Через три роки Борис – студент Харківського педагогічного інституту; тоді він і почав сам писати пісні. Удень – навчання, а ввечері – репетиції з такими ж, як він, хлопцями, закоханими в пісню. Їх збірний колектив взяв участь у відкритті Харківської телестудії. Згодом від нього відділилося «Тріо Борисів», що стало помітним явищем не тільки на Харківщині, а й в Україні. Але навчання є навчання, і на педпрактиці, яку Борис проходив у 6-й школі на Римарській, він зустрівся з ученицею 7 класу Люсею Гурченко.

«Коли вона почула, що я граю на акордеоні й увечері в підшефному госпіталі навпроти школи буде шефський концерт, то сказала, що й вона знає багато фронтових пісень, – згадував пізніше Борис Михайловський. – Після уроків ми порепетирували і ввечері вже виступали в палаті госпіталю. Відтоді після занять ішли просто в госпіталь і виконували різні пісні. Люсю відразу запам’ятали, і коли ми тільки приходили, всі запитували, в якій палаті сьогодні ми будемо давати концерт. Я їй радив після закінчення школи вступати до Харківського театрального інституту, але вона чітко і твердо говорила, що поїде в Москву».

Борис Михайловський отримав розподіл в Харківський фармінститут як тренер, але думка про те, що його покликання – музика, не покидала юнака. Він тричі вступав до консерваторії, але став її студентом тільки після аудієнції в міністра освіти.

З піснею по життю

У 1963 році, закінчивши консерваторію, Борис Михайловський отримує направлення до Харківського інституту удосконалення вчителів, а через два роки очолив кафедру музики і співу в педінституті. У розпорядженні молодого завідувача – 75 викладачів музики, 1000 студентів, понад 50 фортепіано, оркестр народних інструментів і хор з 60 виконавців.

Фото з архіву родини

Будучи людиною енергійною, Борис Михайловський організовує чоловічий вокально-інструментальний і жіночий вокальний ансамбль, з якими виступає на концертах і фестивалях. Згодом, коли музично-педагогічний факультет закрили, цей організаційний досвід став йому у пригоді – пропозиції щодо роботи приходили до Михайловського від найсолідніших палаців культури. І де б він не працював, усюди створював ансамблі: вокально-інструментальні або вокальні, жіночі або чоловічі. Про їх виконавський рівень свідчить хоча б той факт, що ці ансамблі виступали не тільки в республіках СРСР, а й у Польщі і Австрії, НДР і Болгарії. І де б не виступали, обов’язково включали в репертуар пісні місцевою мовою. Таких ансамблів за все життя в творчому активі композитора було близько 30, один з них – «Співучі колії» управління Південної залізниці – отримав у 2000 році звання Народного ансамблю профспілок України.

Ансамбль Південної залізниці «Співучі колії». Фото з архіву родини

Людина весела, комунікабельна, він мав унікальну властивість – об’єднувати людей навколо себе, заражати їх своїм ентузіазмом і любов’ю до музики та вести їх уперед, до вершин музичного олімпу. Не зважаючи на свій особистий час, він працював стільки, скільки було потрібно: наприклад, міг почати роботу над аранжуванням пісні для ансамблю о четвертій ранку, а закінчити її репетицію вже близько опівночі. Здавалося, що його енергія невичерпна, і залишається тільки гадати, як він встигав викроювати час на улюблене хобі – фотографію і кінозйомку, коли він писав і редагував матеріали для молодіжної газети «Ленінська зміна», де був редактором музичного відділу.

З улюбленою кінокамерою. Фото з архіву родини

А ще ж був і пошук віршів для своїх власних пісень – робота копітка, тонка, що вимагає зосередженості, і не менш копітка робота з виконавцями. Він співпрацював з відомими поетами Станіславом Шумицьким, Зіновієм Вальшонком, Олексою Марченком, В’ячеславом Романовським, Аллою Богдановою; сто пісень було написано на вірши Віталія Водолажського. Його пісні брали до свого репертуару народний артист Росії Віктор Розанов і народний артист України Борис Жайворонок, заслужені артисти України Марина Гончаренко, Олена Соболєва, Сергій Добров, Олег Максимов, Євгенія Костенко, Олександр Шуляк, Віра Харитонова.

І педагогом він був, що називається, від Бога: його учень, відомий харківський журналіст, поет і композитор Василь Комаров, згадує, що Михайловський його буквально «заразив» потягом до музики: «Я у війну нічого доброго не бачив, три роки фактично в підвалі просидів. А потім познайомилися з Борисом. Він старший за мене був: молодий, красивий хлопець, завжди оптимістично налаштований, з акордеоном. А я з музичної сім’ї, співав із самого дитинства – ну, і потягнувся до нього. Співаю і пісні складаю досі й не втомлююся повторювати: я – учень Михайловського...»

Музика і муза

1978 рік. У БК залізничників іде концерт до ювілею Південної залізниці. Вихідну арію Сільви виконувала 34-річна співачка Людмила Рубан. Її голос – високий, дзвінкий, що вільно й легко ллється, настільки вразив Бориса Михайловського, що він підійшов до виконавиці за лаштунками і запропонував співпрацю. Людмила погодилася. Так у її репертуарі з’явилися його пісні. Поступово творча дружба перейшла в особисті стосунки, і через п’ять років вони одружилися. І намагалися бути разом – завжди, кожного дня, кожної години. Людмила співала близько 200 пісень Бориса Михайловського, брала участь у його концертах, була неодмінною учасницею його вокальних ансамблів.

З дружиною та музою Людмилою Рубан. Фото з архіву родини

Більшу частину спільної роботи вони присвятили Харківському автотранспортному технікуму, де Борис Олександрович був художнім керівником. Для студентів цього технікуму Борис Михайловський написав музику до музично-драматичного спектаклю «Збритий вус» за ідеєю директора технікуму Віталія Водолажського на три частини. Ця вистава стала по-справжньому сімейною: автором сценарію була дочка Бориса Олександровича Ірина, режисером двох перших частин – Людмила Рубан-Михайловська, а третю режисирувала Ірина Михайловська. У постановці брали участь 60 студентів і викладачів технікуму. Декорації, костюми, реквізит, освітлення – усе, як у справжньому театрі, і це – у навчальному закладі, де навчалися і працювали технарі! Вселити впевненість в артистичних здібностях – це теж було даром Бориса Михайловського.

Сцена зі спектаклю «Збритий вус». Фото з архіву родини

Активне музичне і творче життя сім’я Михайловських вела до 2015 року. Але, попри те, що минулого року Борис Михайловський відзначив своє 90-річчя, він до останніх днів укладав плани на майбутнє і радів життю в будь-якому його прояві, будь то новорічні вогні або запах мандаринів, сонячний день за вікном або візит друга. 12 січня цього року   його не стало...

Читайте також: Як український сирота став суперником Діора