Як шкільні твори стали свідченнями про війну

Пожовклі аркуші із зошитів або з якихось канцелярських книг (тоді папір був у дефіциті, але для такої важливої справи – завдання «з області» – десь знайшли), букви старанно або не дуже виписані чорнилами, десь помилки рішуче виправлені червоним олівцем, десь – ні, а за ними – жахи війни.

Фото надано ДАХО.

«Зараз важко сказати, як писали та збирали ці твори у 1944 році, – розповідає начальник відділу інформації, використання документів та документального забезпечення Державного архіву Харківської області Марія Ельксніт. – Але, судячи з усього, це була вказівка «зверху» – облвно наказало райвно, а ті вже розпорядились провести серед шкіл Харківської області таку акцію. На жаль, ми не знаємо, як проходив відбір цих творів потім та чому їх було передано в наш архів. Але в результаті у нас опинилась унікальна добірка свідчень, які, не зважаючи на деяку заполітизованість, передають дух тієї епохи».

Фото надано ДАХО.

Із спогадів О. Стешенкової, учениці 5-А класу Аполонівської НСШ Сахновщинського району: «В час німецької окупації мені жилося дуже погано. Одного разу матері не було вдома, прийшли німці і забрали все з хати. Я плакала і просила їх, щоб вони дали з одежі хоч що-небудь, але вони на мою відповідь наставили на мене наган. При відступі німці спалили хату і сказали мені, щоб я сідала на машину і їхала з ними, але я не сіла. Тоді німці зайшли і спалили 13 хат».

П. Головацький, учень 6-го класу Печенізької СШ: «Це було у березні 1943 року. Наші частини відкинули німецькі полчища за Харків. Але німцям надійшла допомога танків і літаків, і вони почали стріляти по селах. Літаки нещадно бомбили мирне населення. Вони бомбили і палили хати, заганяли людей назад у вогонь, полюючи за кожним, хто показувався на очі».

Н. Кощавець, учениця 5-го класу Мартівської НСШ Красноградського району: «Я жила в місті Харкові з 1931 року по 1941 рік. У жовтні 41 року вступили до нас німецькі окупанти, стали вони на нашій рідній землі порядкувати і стали наших братів та сестер вішати і розстрілювати. Ходили по хатах і квартирах забирати одежу, хліб. Ми стали їздити міняти, то вони стояли дорогою і забирали. Люди мерли від голоду. Вони розграбували Палац культури «Металіст», вони забирали молодь у Німеччину під свій гніт, вона й там мерла від голоду. Потім ми переїхали в село Мартову, але й тут не було порятунку, вони й тут так само знущалися із селян і робітників».

З письмової роботи учениці 7-го класу Таранівської НСШ Є. Руденко: «Прийшовши до нас, німці мучили, убивали й вішали мирних людей. Оскаженілі німці кожен день ганяли на роботу. В 1942 році, після майського фронту, почали брати в Германію. Молодіж тікала по бур’янах, по горищах і скрізь, куди можна. Але німецькі підлизи шукали скрізь і находили, а як не найдуть, то брали батьків. Брали аж на фронт під окопи».

З письмової роботи В. Соляникової, учениці неповної середньої школи с. Красиве Олексіївського району: «З першого дня почали всю молодь виганяти на роботу, а найбільше на окопи, як вони тими окопами населення мучили: відміряли по 4 метри довжиною і 3,5 м глибиною, викопаєш за увесь день – підеш додому, а не викопаєш – буде держати до сумерку. Давали за п’ятиденку 2,5 кг хліба і 300 гр крупів, от і роби на них як хочеш. Багато молодіжі з України вивозили в Германію на каторгу, тисячами вивозили кожного дня. Із нашої слобідки Отрадово узято 9 чоловік, з якими поїхала моя сестриця Маруся, з 25-го року народження».

З письмової роботи О. Сіроштан, учениці неповної середньої школи с. Таранівка Зміївського району: «…весь час їли макуху та хліб, яким руйнували все в роті. Один раз у день їли кукурудзяну похльобку. Мало того, що погані харчі, весь час бігали по бур’янах, по кущах, ні одної ночі не ночували дома. Сиділи в окопах, накривали нас бур’яном та гілляками. Проживали ми так аж до березня місяця. Знову сидимо ми в погребах, і ще дужче били снарядами, бомбами. Попадали бомби в погреби, в хати, в колодязі. Привалило нас в погребі 14 чоловік, були маленькі і старі. Осталось світу одна щілинка коло ляди. Як-небудь вибрались із землі. Остались наші чоботи і валянки, все в землі. Всі вибралися, витягли одного маля вбитого. Бухнула земля і присипала його на руках у матері. Довго лежало воно не поховане. Оставили його надворі самого, а самі босі побігли дальше від фронту. Прийшли додому, хати не було».

«Ці твори дуже різні, – розповідає Марія Ельксніт. – Деякі – щирі, з них видно, що дитина писала те, що думала, а деякі – написані, мабуть, під диктовку вчителя, тому що там немає жодної власної думки, самісінькі пропагандистські штампи: «німецьке ярмо», «під чоботом німецьких фашистів», «наша славна Червона Армія». Ось, наприклад, один з фрагментів – «Люди з великою радістю і любов’ю зустрічали своїх воїнів-визволителів. У кожного на серці була велика радість. Ніколи не забудемо того дня, коли нас визволено від німецького ярма». Навряд чи 12-річна дитина так думала…».

Фото надано ДАХО.

Ті, хто писав ці твори, як і все їх покоління, потім отримали статус «діти війни». Читаючи ці рядки дитячих свідчень, розумієш, що за ними – таке жахіття, такі втрати, що сьогодні важко й уявити. Сім років тому частину цих творів було видано окремою збіркою «Війна очима дітей». До неї увійшло 133 шкільні твори з цієї збірки, але більша частина залишається досі невідомою широкому колу та чекає своїх дослідників.

Читайте також:  Як будували трамвайну колію в нові мікрорайони Салтівки