Шахрай на довірі та непроханий маляр: які справи обговорювали у Харкові півстоліття тому

Газета "Соціалістична Харківщина" за №  224 від 12 листопада 1969 року в статті під назвою "Презент в гнилій оправі" розповідала:

"Стріли б ви його, приміром, у трамваї чи фойє кінотеатру, чи в гостях... Одягнений пристойно, вишукані манери, намір схилити вас на розумну розмову про високі матерії. А очі! Вони – самісінька чесність, доброта і людяність. Уміють так щиро, запопадливо-віддано дивитись, можуть спалахувати такими пристрастями, що навіть деякі жінки не витримують, піддаються їх знаді.

І лише коли в цих очах блимне прохальне бісенятко і хрипкуватий, добре поставлений голос пробаритонить: «Чи не могли б ви мені позичити», – тоді-то на якусь мить перед співрозмовником з’являється постать горезвісного Івана Олександровича Хлестакова. Але тільки на одну мить. Вздрівши подив і збентеження на обличчі співрозмовника, Володимир Олександрович Ружезник розвіює будь-який сумнів про власну непорядність.

– Я розписку дам. Виручте, в скрутному становищі опинився.

Співрозмовник (а частіше – співрозмовниця) здається. Цього тільки й треба Ружезнику. Похапцем, але з дотриманням робленого достоїнства, кладе в кишеню гроші, гречно прощається.

Якщо треба, Ружезник вміє дуже й дуже тонко діяти. З завидною винахідливістю. Але давайте-но звернемось до листа І. І. Сорокіної, що надійшов до редакції із Львова:

«Я була у відрядженні в Луганську. Влаштувалась в готелі. Через якийсь час в номер постукав молодий чоловік, довго пробачався за вторгнення і просив не вважати його настирливим. Пояснив, що бачив мене в коридорі і поцікавився в чергової, де я живу. Посидів годину, багато розповідав про Харків, про свою роботу (він вчиться в торговельному інституті і працює в якійсь торговельній установі), про матір і батька – старих комуністів, про міжнародне становище (до речі, досить ерудовано), запросив в ресторан. Від запрошення я відмовилась. А наступного дня рано-вранці подзвонив по телефону і просив допомогти, мовляв, загубив документи, гроші і білет на літак...».

Ну, як не виручити таку щиру, з такою репутацією людину? І хоч не дуже хотілось розлучатись з командировочними грошима, бо в самої обмаль, але так вже ерудит з щирими очима запевняв, так запевняв...

– В четвер я вам вишлю телеграфом...

Либонь, вже здогадуєтесь, що ні в четвер, ні тепер львів’янка гроші не отримала, хоч і дзвонила в Харків родині Ружезник, і телеграму прислала. В листі вона пише: «Коли Володимир прощався, то довго дякував за довір’я, допомогу і сказав, що за ним – презент. По-польськи – дарунок. І справді, більшого сюрпризу він не зміг би піднести! Сподіваюсь, харків’яни не всі такі?»

Звичайно, не всі! Але де-не-де чортополохом вилазить от такий лобур на світ. Нюхом відчуваючи добру людину, він її починає обплутувати, лізе в душу. На швейній фабриці «Динамо» працював цей досить ще молодий волоцюга експедитором. Підійшов до робітниці К. (дізнавсь, що відпускні одержала), та й:

– Не вистачає на купівлю мотоцикла, позичте 100 карбованців.

Жінка знітилась, завагалась.

– Не вірите, ось вам розписка.

– А й справді, бачиш, як чесно поводиться товариш, віддасть, – загомоніли подруги.

Але і по цей день не віддав. Зник з фабрики Ружезник.

Працівникам спеціального пусконаладочного управління «Південоргпапіравтоматика», де Ружезник працював до швейної фабрики, заборгував теж чималу суму. Там на нього подали в суд. Хитрий позичальник пообіцяв судді, що частинами виплатить борг, але й досі не розрахувався.

З неприхованою бравадою 23-річний лобур розповідає про свої походеньки. О ні, він не заперечує, що таки накоїв, не осуджує людей, яких обидив, дурив, навпаки – він про них високої думки. І все це розраховане на слухача, щоб зайвий раз підкреслити своє удаване благородство, свою неупередженість. Слова, як мед, в них і улесливість, і неприхована хитрість, і роблена щирість.

– Ізольда? – згадує львів’янку Сорокіну, – ось лише забув її прізвище... Так, дуже розумна жінка.

Згадує і дружину, з якою встиг розвестись, не встигши ще як слід розписатись:

– Красива, розумна. Але ж я її не кохав, а що то за життя без кохання...

І скрушне зітхання, і роблена щирість в жолудевих очах.

Як міг вирости отакий пристосованець і пройдисвіт, любитель легкого хліба? Хто прогледів? Батьки, школа, громадськість?

Мати, Фаїна Яківна, якій лише в кінці нашої розмови дозволив синок бути присутньою, відлучається на секунду, ковтає якісь ліки, схлипує, нарікає, що вона багато в чому винна, що саме вона сковувала Вовину самостійність, що хлопчик ріс без батька, що... Словом, вона і зараз ладна, мов турботлива квочка своє курча, взяти синочка під крильце, захистити його від усіх бід.

А синочкові вже не це потрібно, не це його врятує. Його врятує лише суд, суворо запитавши про життя-буття, змусивши його чесно працювати (зараз він тиняється без роботи і ніде не вчиться), або і навіть за всі справи нечестиві виселити з Харкова. Бо і справді, чому це він має поганити добре ім’я харків’ян?".

Підпис: В. Галюк

А в № 225 від 13 листопада 1969 року під рубрикою "Пригоди" було надруковано ще  одну замітку - про злодія, який прикинувся... маляром!

"Хорошу квартиру одержав недавно робітник Д. Єфремов у 604-му мікрорайоні нашого міста. Вирішив її впорядкувати, завезти меблі. Якось в обідню перерву з роботи забіг на хвилину додому. До дверей, а там в замку вже ключ. Щоб це значило? Адже знав: дома нікого немає. Якраз проходив сусід по квартирі А. Бурда. Вдвох і вирішили заглянути, хто ж непроханий забрався в квартиру Єфремова.

Відчинили двері, а назустріч сполоханий незнайомець, белькоче:

– Я... я... фарбую, – і показує банку з білилами.

Хазяїн знав, що нікого він не запрошував впорядковувати квартиру, непроханий гість був явно підозрілою особою. Йому запропонували:

– Підемо в міліцію, там розберуться.

«Маляр» почав проситись, побачивши, що він потрапив у міцні руки, і навіть пропонував 100 карбованців, тільки б відпустили. В міліції було швидко встановлено, що це Й. Прибаков, який лише в минулому році звільнився з місця ув’язнення, де відбував покарання за квартирні крадіжки.

Крім величезної в’язки ключів і відмичок, з допомогою яких він проникав у квартири, у Прибакова в гуртожитку домобудівного комбінату № 1, де він жив, вилучено велику суму грошей, облігації 3-процентної позики, годинники, перстні, електробритви, навіть срібні карбованці і англійські фунти стерлінгів.

Нарсуд Московського району м. Харкова засудив цього злісного злодія до позбавлення волі на 5 років у виправнотрудовій колонії суворого режиму. Всі награбовані цінності конфісковано."

Підпис:  В. Ковтун

Читайте також: Першим харківським аеронавтом був кухар