Прожив життя з вірою у добро та бажанням віддавати: пам`яті актора Євгена Плаксіна

«Людина-свято», «людина-позитив», «Генеральний Дід Мороз», «дядя Женя» – це все про нього, артиста театру Шевченка, викладача та доброго чарівника – Євгена Фроловича Плаксіна. Його любили діти і дорослі, колеги і преса; побачивши його одного разу, люди запам’ятовували його назавжди – настільки яскравою, красивою і світлою була ця людина!

Фото з вІдкритих джерел.

Корінний харків’янин, Євген Плаксін був з когорти «палацовців» – тих, хто пов’язав своє життя з мистецтвом завдяки гуртку в Палаці піонерів. А Дідом Морозом він вирішив стати теж у дитинстві. Сім’я після війни жила дуже бідно, про подарунок від Діда Мороза дітвора мріяла мало не з літа, і коли на новорічному святі 7-річному Жені не дали подарунка (хлопчик загубив корінець запрошення, який давав на нього право), він сказав Дідові Морозу: «Ти поганий Дід! Я, коли виросту, буду хорошим!»

І став – навіть не встигнувши вирости. Уже наступного року Женя Плаксін вийшов на шкільну сцену як Дід Мороз і провів ранок, незважаючи на температуру під 40. Після цього він хворів цілі два тижні...

А потім щороку протягом 66 років (навіть перебуваючи в Будапешті під час служби в армії) він гримувався, одягав червоний каптан, шапку, чоботи і рукавиці, брав подарунки і йшов до нас – дорослих і дітей, несучи із собою свято.

З роками його персонаж ставав усе мудрішим разом з ним самим, але головним залишався принцип, якого Євген Плаксін дотримувався завжди: «Потрібно любити віддавати, любити робити подарунки, а не отримувати їх – і тоді все складеться. А ще важливо – не чекати за це нічого – ні подяки, ні подарунка у відповідь».

У кишенях його розкішної шуби завжди знаходилась чарівна цукерка для тих, хто терміново мав потребу в ній, а для подарунків, крім мішка, він використовував велику накладну кишеню на животі. Дід Мороз, на думку Плаксіна, не міг бути худим і вертким, а тому накладний живіт – для солідності – був обов’язковою частиною костюма. До речі, про костюм – свій розкішний наряд наш Дід Мороз прикрасив сам – розповідав, що всі пальці поколов, поки домігся потрібного ефекту. Щоб зробити посох, спеціально їздив у Збройову палату – подивитися на царський скіпетр. А от грим був незмінним з 1962 року: маленька дівчинка на одному з ранків розповіла, яким повинен бути «правильний» Дід Мороз, – і Плаксін узяв її поради на озброєння.

Про свої новорічні пригоди головний Дід Мороз Харківщини міг розповісти безліч історій: і про те, як курсував у новорічну ніч «Бермудським трикутником» між парком Горького, Палацом піонерів і академією Говорова (із заходом в університет), і про те, як одного разу його на годину буквально викрали з «ялинки» в ПК Будівельників харківські високопосадовці; і про те, як вони зі Снігуронькою, танцюючи, проломили спеціально побудований для них поміст... До речі, своїх Снігуроньок (а їх було понад 1000) він поділяв на ранкових, денних і нічних, до того ж студентам, у яких викладав, завжди говорив, що нічна Снігуронька – це вищий пілотаж: вона повинна вміти «завести» дорослу і серйозну аудиторію.

Його віра в добро і «чарівність» були настільки великі, що діти намагалися відповісти тим же – дарували йому подарунки і писали листи. Один з таких подарунків – пачку печива – він отримав від заплаканої крихітки, яка плакала від жалості до Діда Мороза – він же в лісі живе, там холодно і самотньо, раптом він помре там з голоду...

Оксамитовий дідморозівський баритон Плаксіна супроводжував не тільки новорічні події. Його запрошували на відкриття першої турбіни-мільйонника в Харкові, він «благословляв» перший літак Ту-104 на авіаційному заводі, басейн «Локомотив», був присутнім на відкритті першого харківського хмарочоса на Салтівці. У своєму незмінному каптані першим у 1975 році проїхався у вагоні потяга Харківського метрополітену, що тільки-но розпочав свою роботу.

Він буквально випромінював тепло – незважаючи на своє «морозне» амплуа. І не втомлювався повторювати: «Я щасливий, коли щось дарую дитині». Поруч з ним дитиною відчував себе кожен...

Читайте також: «Народився драматургом»: три життя Зіновія Сагалова