Просте щастя «залізної Турі»
Ці кадри трансляції Кубка світу з гімнастики з лондонського стадіону Вемблі увійшли в історію: гімнастка закінчує виступ на брусах, робить зіскок і завмирає, бруси за її спиною розсипаються, а вона, навіть не озирнувшись, вітає суддів, глядачів і – йде з помосту. Цю гімнастку звали Людмила Турищева. Втім, прізвисько «залізна Турі» вона отримала набагато раніше.
Коли десятирічну дівчинку, зі спокійним і впевненим поглядом темних очей, побачив грозненський тренер зі спортивної гімнастики Кім Вассерман, він одразу відправився до батьків – умовляти їх перевести доньку з балетної школи в секцію. Вмовляти довелося довго, але про це ніхто не пошкодував. За 13 років блискучої спортивної кар’єри Людмилу Турищеву нагороджували 137 разів – на трьох Олімпійських іграх, безлічі першостей світу та Європи, на чемпіонатах СРСР.
Фото: liveinternet.ru
Дівчина з характером
На помості – ніякого кокетства, ніякої «гри» з глядачами – тільки зібраність, цілеспрямованість і найвища майстерність. «Ні посмішки, ні поглядів на всі боки, щоб не витрачати енергію, я собі не дозволяла. У мене був цілий ритуал підготовки до виступу... Безпосередньо перед стартом десь хвилину я повинна була постояти перед снарядом і подумки охопити всю комбінацію. Глибокий вдих, глибокий видих, два слова про себе: «Я готова!». І все – висока оцінка була забезпечена», – розповідала пізніше Людмила Турищева. Для неї під час виступу нічого не існувало – тільки вона і тренер, який завжди був поруч з помостом. Ні, не Кім Вассерман – він передав Турищеву разом з усією своєю групою дівчаток Владиславу Растороцькому, а сам почав тренувати хлопчаків. Саме Владислав Растороцький зробив з Турищевої «королеву помосту».
Але, щоб стати королевою, треба пройти сувору школу. Людмилі було 12, коли тренер почав її готувати з прицілом на Олімпіаду в Мехіко 1968 року. Підйом о 5.15, потім ранкова пробіжка. Сніданок і – тренування з 7-ї до 10-ї ранку. Потім – до школи, і знову гімнастичний поміст для відточування елементів до пізнього вечора. До 14 років особливих суворих обмежень у харчуванні не було: навантаження були великими, і тренер стежив, щоб спортсменки добре харчувалися. А потім будь-які надмірності моментально «відкладалися» всюди, і тренер вимагав «закрити рот». «Страшенно хотілося їсти – з 16 років і до самого виходу з гімнастики. Цей вічний голодний погляд на все... Але тут ти сам вирішуєш, чого більше хочеш», – розповідала Людмила Турищева та зізнавалася, що найбільше їй тоді хотілося звичайних пиріжків за 5 копійок. Кожне тренування Людмили починалося із зважування, і зайві півкілограма ваги означали дорікання з боку тренера. До всього позначалася і донська козацька кров – Людмила була дуже високою – 163 сантиметри, і ставної статури. Але твердий характер і цілеспрямованість Людмили перемагали все.
На вершині Олімпу
У Мехіко на Олімпіаду Людмила їхала ще невідомою публіці гімнасткою. Увага гостей, журі і папараці була прикута до «нареченої Мехіко» – гімнастки Наталії Кучинської. Для Людмили ж це була школа і відпрацювання навичок. Хвилювання призвело до зриву з колоди, і в підсумку – в багатоборстві їй дісталося лише 24-те місце. Але радянська команда гімнасток усе ж піднялася на п’єдестал пошани і отримала золоті медалі. Це стало неймовірним стимулом для подальшої підготовки. Турищева і тренер переїжджають у Ростов-на-Дону – там умови для тренувань були кращими. І після двох років наполегливих занять 18-річна гімнастка їде на чемпіонат світу в Любляну. Тут Людмила виклалася на повну силу, обійшла своїх головних конкуренток – Корбут, Янц, Бурду і стала абсолютною чемпіонкою світу.
Попереду була мюнхенська Олімпіада 1972 року, де основними суперницями наших гімнасток була команда НДР. Людмила на все життя запам’ятала, як чиновники з Держкомспорту «накручували» гімнасток – мовляв, вони їдуть у колишнє лігво фашистів, що потрібно довести наш пріоритет, що обов’язково потрібно виграти, отримати «золото» – «бронза» або «срібло» вважалися мало не зрадою Батьківщині.
Людмила берегла свою енергію і емоції, ніколи не дивилася виступи конкуренток, щоб не засмучуватись і не розслаблятися. Вона поставала перед глядачами серйозною і гранично сконцентрованою спортсменкою. Зібравши всю волю в кулак і не допустивши жодної помилки, Турищева зразково виконала граціозний спортивний етюд «Дівчина моєї мрії» – завоювала омріяний титул олімпійської чемпіонки.
Третьою і останньою перед завершенням кар’єри для Людмили Турищевої стала Олімпіада 1976 року в Монреалі. 24-річна капітан збірної допомогла завоювати «золото» в командній першості. «Про що ви думали, коли отримали золоту медаль чемпіонки?» – запитали Людмилу Турищеву після тріумфального повернення з Олімпійських ігор 1976 року. Її відповідь усіх ошелешила. «Я думаю, – сказала красуня, студентка, спортсменка, – що будь-яка на моєму місці вчинила б так само».
Проте медалі (золоту, дві срібні і бронзову) вона буквально вирвала у долі нелюдським зусиллям волі. Режим гімнастки перед тією, третьою в її житті, Олімпіадою став особливо жорстким: о 4.45 – підйом, з 6-ї до 10-ї ранку – перше тренування, потім заняття в інституті, з 17.00 до 19.00 – друге, з 21.00 до 22.30 – третє тренування. І так кожного дня. До того ж Людмила була і студенткою Ростовського педагогічного. А якщо зважити на те, що за рік до того трапилася історія з розваленими брусами, а потім ще виявилася тріщина в одному з хребців, і Людмилу відправили на реабілітацію – то стає зрозуміло, що тільки залізна воля не давала «залізній Турі» зійти з дистанції.
Уявіть: поки йшла реабілітація, їй півтора місяця не можна було ходити в зал. Потім стала на ваги – а там плюс 10 кілограмів. А через 2,5 місяця – чемпіонат Європи. «Це був складний момент в житті. З’явилися якісь мензурочки, чашечки: в одній 10 грамів салату, в іншій – 50 грамів водички... Абсолютно все на ваги, на ваги, на ваги! – розповідала пізніше Турищева. – Контроль був щоденним плюс програма зменшення ваги... Тоді не було спеціальних костюмів для схуднення. Одягали штани, потім рвали якісь целофанові пакети, поверх одягу ними себе обмотували, і в такому вигляді 10, а то і більше кругів по стадіону. Завдання – скинути два кілограми. Все знімаєш, зважуєшся – мінус кіло вісімсот. Тобі кажуть – «Іди і скидай ще 200 грамів». Знову амуніцію одягаєш, а потім пити не можна, їсти не можна...»
Дружина Борзова
У тому ж 1976 році, на тій самій Олімпіаді в Монреалі, Турищева не тільки розпрощалася з великим спортом, але і зустріла свою долю. До того часу не було на особисте життя, на побачення, походи в кіно та інші прояви уваги від шанувальників – все було віддано спорту. «У нас з тренером був, як він говорив, таємний договір, – згадувала Людмила. – Поки я займаюся гімнастикою, залицяльника у мене бути не повинно». А тут – випадкова зустріч в Олімпійському селищі зі спринтером-олімпійцем Валерієм Борзовим. Вони були знайомі і раніше – але так, поверхово. Той запросив Людмилу в кіно, вона подумала... і погодилася. А потім Валерій попросив номер телефону, зателефонував... і через рік вони одружилися. Людмила потім говорила, що покохала Валерія за чесність, спокій, упевненість у своїх силах і... за блакитні очі.
Фото: belikebee.ru
Дві сильні особистості, два характери, два олімпійці в одній родині – оточуючим здавалося, що цей шлюб довго не протримається. А вони прожили в любові, щасті і гармонії все життя. Турищева ніколи не заперечувала, якщо її називали «дружиною Борзова». Вона переїхала до чоловіка в Київ, що не завадило їй у ростовській «альма матер» закінчити аспірантуру. Народила доньку Таню, після декрету тренувала дітвору, з 1992-го по 2000 рік очолювала Федерацію гімнастики України, звідки пішла після конфлікту з Дерюгіними. Вона досі впевнена, що створення щасливої родини – величезна праця, але з розумними людьми все можна зробити.
Фото: belikebee.ru
Дочка спробувала піти спочатку за прикладом матері, потім – батька. І те, і інше виходило непогано, але зрештою вибрала свій шлях – стала модельєром. Зараз з чоловіком живе в Канаді. А Людмила і Валерій доглядають за онуками. Свої 14 олімпійських медалей і всі інші нагороди зберігають не на видноті, а в дальньому кутку шафи. Вони і так все про себе знають, а стороннім це все ні до чого.
Читайте також: Іван Лапиков: актор, який був не схожим на актора