На свято – всім селом: клуби Харківщини 50 років тому

Здається, це було зовсім недавно – плавно, неквапливо розсувається важка завіса, на сцені сільського клубу декорація, що зображає сільську ж хату. З’являються головні герої, і в залі лунає гучний шепіт: «А це хто? Не впізнати. Невже Іван? А чого це в нього щоки такі надуті? А то хто на сцену зараз вийшов?» Гра у впізнайки за кілька хвилин стихає, і глядачі разом з акторами переживають кожний поворот сюжету. А потім ще кілька тижнів у селі тільки й розмов, що про виставу.

Так було мало не в кожному селі, де працював клуб. На постановки своїх же односельців збиралися всі жителі. За місяць до прем’єри зазвичай тільки й розмов було, що про п’єсу, а за годину до початку у клубі яблуку ніде було впасти. Це було свято, до якого готувалися і якого чекали, результат тривалих репетицій вечорами після роботи, для виконавців – сила-силенна нервів, а для їхніх родичів – хвилювання («Як мій-то справиться?»). І – вже потім – для артистів – слава. І оплески. І бажання ще й ще раз вийти на цю сцену – сцену звичайного сільського клубу. Ту, яка багатьом дала путівку в життя, пов’язавши його так чи інакше з мистецтвом.

Учасники художньої самодіяльності Мартового з іноземними гостями. Фото з архіву Валерія Ковальова

Художня самодіяльність 60-х років відрізнялася хорошою організацією, неймовірною масовістю і високим рівнем. І це закономірно: з одного боку, у неї вкладали гроші; з іншого боку, комп’ютерів і Інтернету не було, а телевізори з’явилися в селах тільки у другій половині 60-х. От і виходило, що епіцентром культури в селі був клуб, а при ньому – гуртки і для дорослих, і для дітей: хочеш – малюй, хочеш – співай, хочеш – танцюй, а хочеш – на трубі грай. Валерій Ковальов з Мартового хотів грати на трубі – адже від його будинку до клубу було майже нічого, і коли звучало «Прощання слов’янки» у виконанні місцевого духового оркестру, душа завмирала і сповнювалася захватом. Це відчуття він пам’ятає і досі...

Від клубу до Будинку культури

Мартове у другій половині 50-х років було великим селом: населення – близько чотирьох тисяч, дві школи, правління колгоспу, магазин, сільрада, лікарня і старенький клуб, який розміщувався в дореволюційному будинку церковно-парафіяльної школи.

Перший клуб у Мартовому в будинку  церковно-парафіяльної школи. Фото з архіву Валерія Ковальова

Маленька, 4 метри у глибину, сцена, низька стеля, довгі лавки для глядачів і долівка, яку легко можна було розколупати каблуком. Глядачі там не вміщалися категорично: на великі свята ті, хто запізнився, стояли у проходах, а коли показували кіно, хлопці лягали просто на сцену ногами до екрана, щоб усе побачити й не займати місце в залі. «Справжнє відродження почалося з приходом нового голови колгоспу – Олексія Богуславського. Життя задзвеніло-завирувало: він почав будівництво не клубу, ні, – Будинку культури! Тоді вони ще не в усіх райцентрах були, – розповідає Валерій Ковальов. – Ми жили неподалік, і я це будівництво бачив на свої очі, а коли влітку 57-го завершувалися оздоблювальні роботи й одночасно – підготовка до урочистостей (відкриття було приурочено до 40-річчя революції), я там пропадав цілими днями. Мене виховували бабуся і тітка, яка дуже добре співала, напевно, звідти й мій інтерес до музики, до сцени, до пісні».

Новий Будинок культури. Фото 1962 року з архіву Валерія Ковальова

Валерій Іванович на все життя запам’ятав відкриття нового Будинку культури: «Готувалися до цієї події дуже ретельно все літо, репетирували. Я теж піддався загальному ажіотажу й записався в духовий оркестр. Але я тоді тільки-тільки закінчив четвертий клас. Літо... Донець... А мені потрібно гами грати. Ну і кинув я трубу... Тож виступити на відкритті БК мені не довелося, зате я був глядачем. Досі пам’ятаю: зал – ніде яблуку впасти, люди у проходах стояли... Сцена – незвично величезна порівняно зі старим клубом – завісою закрита. Потім завіса потихеньку поповзла в різні боки (звичайно, механіки ніякої не було, тому з-за лаштунків тягнув канат особисто директор БК Андрій Ляшко, відставний військовий, людина серйозна і відповідальна), і всі побачили, що на сцені стоїть наш знаменитий хор. Коли під шквал оплесків оркестр, що розташувався у справжній оркестровій ямі перед сценою, заграв марш, а потім хор заспівав: «Ой Дніпро, Дніпро...», – аж мурашки по тілу побігли».

І українською, і італійською...

Хор у Мартовому був великий – чоловік 30–40, він існував ще з початку 50-х років. Фактичним керівником гуртка спочатку був учитель хімії і музики Михайло Хромченко, потім – військовий диригент Володимир Чєлишев (він вийшов у відставку й оселився в Мартовому), а потім запросили з Харкова викладача консерваторії Вадима Бриліанта. «Його привозили з Харкова двічі на тиждень на колгоспній машині, платили, ну і продукти давали із собою, – згадує Валерій Ковальов. – А одного разу в наш клас прийшов директор БК і зачитав список учнів, яких запрошували співати в хорі. Я співати любив і відчайдушно хотів туди потрапити. Коли назвали – дуже зрадів. Був у басах, виступав з хором цілий рік – до закінчення школи. Пам’ятаю, що співали ми українські та російські народні пісні, пісні місцевих авторів і навіть італійські. Звичайно, італійської ми не знали, просто нам записали слова в українській транскрипції, ми їх вивчили, як змогли, – ну, і співали».

Учасники художньої самодіяльності. С. Мартове, к. 60-х рр. Фото з архіву Валерія Ковальова

Спеціально для хору пошили українські костюми – їх же використовували для виступів танцювального або драматичного гуртка. Хор згодом назвали «Самоцвіти», він отримав звання народного, гастролював не тільки по Харківщині: виступав у Києві, Донецьку, Омську, Москві й навіть у Польщі. А кілька років тому Валерій Ковальов купив МП-3 диск – офіційно випущений збірник українських пісень. Удома прослухав – і випадково знайшов дві пісні, записані хором села Мартове...

Справа – труба

Оркестрів у Мартовому було цілих три: естрадний (він проіснував усього близько року), народних інструментів і – улюбленець публіки – духовий. Без нього не обходилося жодне свято й жодна подія, чи то весілля, похорон або проводи в армію. Часто ввечері перед початком кіно музиканти грали перед клубом хвилин 15–20 для приваблювання публіки, а після фільму починалися танці – грали польки, вальси, танго; жива музика чергувалася з патефонною, коли оркестр відпочивав.

«Коли в село приїхав Володимир Чєлишев і став керівником духового оркестру, я прийшов до нього, – розповідає Валерій Ковальов. – Досвід у мене вже певний був, а головне – було величезне бажання грати саме в духовому оркестрі, і він довірив мені бас S – це така велика труба, яка одягається через плече.

Валерій Ковальов ще довго не розставався з трубой.

Мені було тоді років чотирнадцять. Ну от і грав – на трубі й на великому такому барабані – до самого закінчення школи. Пам’ятаю одну історію. Був похорон. Йдемо селом, граємо похоронний марш. Дорогою віз, біля нього воли – стоять спокійно, ремиґають. Почули музику – їсти кинули! А потім пішли за нами... Тільки ми припиняли грати – зупинялися, як тільки знову починали – так просто бігли за нами! От вона, сила мистецтва!»

Валерій Ковальов згадує, що оркестр складався зі своїх же «мартовських» жителів – «варягів» не було. Грали зазвичай безкоштовно – колгосп кілька разів виписував по 30–50 карбованців на весь оркестр, «на ніс» припадало по півтора-два карбованці: на ті часи значні гроші (дівчину в кіно можна було за 20 копійок зводити).

Усе, що душа забажає

У Мартовому при Будинку культури була художня студія – у ній працювали викладачі Худпрому: вчили всіх охочих мистецтву малювання і живопису. До речі, студенти цього ж вишу проходили в Мартовому практику – вони створили цілу художню галерею в Будинку культури: у ній були мальовничі краєвиди села, портрети колгоспників у графіці й у гіпсі.

1963 рік. Засідання активу БК у тій самій художній галереї. Фото з архіву Валерія Ковальова

Працював танцювальний гурток – його вела харків’янка, заслужений діяч культури Галіма Закірова, вона приїжджала з Харкова, а для виступів іноді посилювала склад місцевих танцюристів своїми харківськими учнями. У драмгуртку під керівництвом завідувача аптеки Івана Лєпшего грали сільські телефоністка і шофер, механізатор і вчителі, пенсіонери. «До речі, всім учасникам самодіяльності на роботі створювали умови, щоб вони могли ходити на репетиції», – згадує Валерій Ковальов. І додає: «Знаходили час – між роботою, городом, господарством і вихованням дітей. І з радістю все це робили».

З піснею по життю

Знаменитий мартовський хор припинив своє існування у 2008 році. У БК певне життя жевріє – його підтримують ентузіасти. Нещодавно замінили старі вікна на пластикові і сподіваються на подальший ремонт. Збираються тут тепер нечасто – на День села та на 9 Травня. А Валерій Ковальов пройшов з піснею по всьому своєму життю: в армії був батальйонним заспівувачем, грав у сільському духовому оркестрі на Вінниччині, де опинився після педучилища, співав у хорі ХАДІ, де пропрацював 34 роки. Співає і зараз – для себе. А ще пише прозу й вірші. Не так давно в Мартовому, у тому самому Будинку культури, де він уперше вийшов на сцену, на його творчому вечорі прозвучала пісня «Зорепад у Мартовій». Музика і слова – Валерія Ковальова...

 Читайте також: Сьогодні в клубі будуть танці