Майже 60 років разом: свідком «декабристського» кохання стало село на Ізюмщині

І в горі, і в радості – це про них. Вона стала однією з дружин-декабристок, які вирушили в далеку Сибір, де чоловік перебував на каторзі. А потім – на Кавказ, коли його відправили туди рядовим. Вони разом пережили 7-річну розлуку зі старшим сином і смерть молодшої дочки. Вони разом приїхали на Харківщину. Вона врятувала йому життя під час пограбування, коли барона намагалися задушити. Вони не змогли жити одне без одного в прямому значенні цього слова. Після смерті Ганни Андрій Розен прожив усього 4 місяці.

Хитросплетіння долі

Середня з трьох дочок директора Царськосільського ліцею Василя Малиновського Ганна не була красунею в загальноприйнятому значенні цього слова. Росла, з темно-русявим, густим волоссям, розділеним акуратним проділом, з блакитними очима, завжди вишукано, з тонким смаком, одягнена – вона однак привертала увагу. Життя її не надто балувало: в 14 років вона залишилася без матері, а в 16 – без батька. Виховувала її тітка по материнській лінії – Ганна Андріївна Самборська.

Рід Самборських був відомим на Слобожанщині з ХVIII століття – в 1797 році Павло І віджалував велике земельне володіння в Ізюмському повіті – село Кам’янка та хутір Чепельський – вихідцю з української козацької старшини протоієрею Андрію Афанасійовичу Самборському. Одна з його дочок – Софія – стала дружиною Василя Малиновського, а інша – Ганна, залишившись незаміжньою і бездітною, присвятила своє життя маєтку в Кам’янці і вихованню племінників і племінниць.

Старший племінник Самборського – Іван Малиновський – навчався разом з Пушкіним, Пущиним, Кюхельбекером, Вольховським у Царськосільському ліцеї. Відмінником не був, але і привілеями, як син директора, не користувався. Після закінчення ліцею Іван Малиновський був переведений у прапорщики лейб-гвардії Фінляндського полку; в 1822 році він уже штабс-капітан цього полку. У Креславлі, де полк стояв табором, Малиновський оселився на одній квартирі з поручиком того ж полку Андрієм Розеном. Молоді люди познайомилися і потоваришували. Іван навіть заплатив за свого сусіда по квартирі картковий борг, до того ж чималий – 4000 тисячі рублів.

У серпні 1822 року Іван Малиновський, перебуваючи в Петербурзі, познайомив товариша зі своїм сімейством. Три його сестри – Єлизавета, Ганна і Марія – тоді вже круглі сироти – жили разом в одному будинку. Вони щойно повернулися з Ревеля, з морського курорту.

Андрій Розен – естонський барон – швидко знайшов спільну тему для розмови із середньою сестрою Ганною. Там почалося їх знайомство, яке спочатку переросло в ніжну дружбу, а потім – у глибоке і щире кохання. У квітні 1825-го в полковій церкві Ганна Малиновська і Андрій Розен повінчалися. До речі, перед одруженням борг Розен повернув. До повстання декабристів залишалося трохи більше ніж півроку.

У вирі подій

Барон Андрій Розен народився на території сучасної Естонії. Він походив з давнього і знатного німецького роду. Був добросовісним офіцером, не раз заслужив похвалу від майбутнього імператора Миколи Першого (той, будучи Великим князем, командував Фінляндською дивізією). До 1825 року він був полковим ад’ютантом і мав усі шанси на хорошу кар’єру. Безпосередньо активним учасником таємних декабристських товариств він не був, але збори відвідував, зокрема і напередодні повстання.

14 грудня 1825 року поручик Розен ішов зі своїм взводом попереду першого батальйону лейб-гвардії Фінляндського полку, викликаного на Сенатську площу для упокорення заколоту. Раптом Розен зупинив загін на мосту і тим затримав увесь батальйон. До того ж він по­грожував заколоти шпагою першого, хто зрушить з місця. Він повів взвод лише тоді, коли Сенатська площа спорожніла.

Наступного дня Розена заарештували. Верховний кримінальний суд визнав його винним у тому, що він «особисто діяв у заколоті», і засудив до каторжних робіт на десять років (згодом термін каторги зменшили до шести років), а потім до заслання на вічне поселення в Сибіру. У Петропавлівській фортеці Андрій Розен провів більше року.

Услід за чоловіком

У цей час Ганна чекала дитину – їх первістка. Він народився в червні 1826 року; через дев’ять місяців Андрія Розена з Петропавлівської фортеці відправили на каторгу в Сибір. Перед відправкою йому дозволили побачитися з дружиною і сином Євгеном. Ганна рвалася поїхати слідом, але дитина була занадто маленькою. До того ж за правилами того часу дружині державного злочинця не дозволялося брати із собою дитину. Ганні довелося чекати, поки син хоч трохи підросте, щоб його можна було залишити з рідними.

Побачення Андрія Розена з Ганною у Петровському острозі. Мал. декабриста М. Бестужева. Джерело: wikipedia.org

На початку літа 1830 року, з болем залишивши 4-річного сина з молодшою сестрою Марією, Ганна вирушила до чоловіка. Пізніше Андрій Розен згадував: «Я чекав прибуття її щодня, але 27 серпня мав особливе передчуття, хоча втомився від переходу, не міг заснути після обіду і за найменшого стукоту коліс по мосту, схоплювався миттєво і сто разів був обманутим... Нарешті, о четвертій годині вийшов з юрти, побачив здалека поштову повозку, але не міг думати, щоб Аннет у ній їхала; повозка усе ближче і ближче, я помітив дамський капелюх і зелене на ньому покривало, вибіг на дорогу і був в обіймах моєї незрівнянної Аннет...».

Мандри

У Петровську у подружжя народився другий син, Кіндрат, названий на честь страченого Рилєєва. Ганна відрізнялася завидним терпінням і врівноваженістю. Брату Івану Малиновському вона писала: «...Скажу просто, що я абсолютно щаслива, як тільки можна того бажати...» – і це лист з каторжного Петровського заводу! Єдине, що її турбувало – розлука із сином-первістком, нездійсненна мрія взяти його до себе. Через два роки після приїзду Ганни термін каторги барона Розена закінчився і його перевели в Курган Тобольської губернії. В дорозі Ганна народила третього сина, а в Кургані на світ з’явилося ще двоє дітей – дочка і син.

У Кургані Розени прожили п’ять років – вони займалися господарством і лікували всіх, хто потребує, до того ж безоплатно. Потім барону для полегшення долі було дозволено вирушити рядовим на Кавказ, у Тифліс. Дружина і діти поїхали разом з ним. Декабрист Бриген, що залишився на поселенні, був свідком цього переїзду: «Андрій Євгенович Розен відправився прямо звідси, не заїжджаючи до Тобольська, в Тифліс, він на милицях, його піднімають і виймають з повозки. Ганна Василівна з абсолютно зіпсованим здоров’ям з чотирма малолітніми дітьми, і зокрема одне немовля, а крім того, Розен ще очима слабкий...». Ногу Розен зламав за рік до того, вона невдало зрослася, і він ходив на милицях.

Але ні важкий переїзд, ні нова тяжка служба не могли зменшити величезного щастя. У Тифлісі служив генерал-майор Вольховський, чоловік молодшої сестри Марії, яка виховувала сина Ро­зенів Євгена. Сім’я нарешті змогла об’єднатися, а батько – побачити сина, якого пам’ятав немовлям. Повноцінної військової служби рядовий Розен нести не міг. «Ви можете собі уявити жалюгідного солдата на двох милицях, який не може ні служити, ні відзначитися», – писав він. Йому дозволили на лікування поїхати спочатку в Желєзноводськ, потім до П’ятигорська. У січні 1839 року їм прийшла найвища згода на відставку Андрія Розена, але за умови його життя безвиїзно на батьківщині під наглядом поліції. Радість цієї звістки була затьмарена смертю від коклюшу новонародженої дочки Софії.

Розени оселилися поблизу Нарви в маєтку його старшого брата, а в 1855 році після амністії переїхали на Харківщину – в Кам’янку Ізюмського повіту.

На Харківщині

У Кам’янці – маєтку, успадкованому по материнській лінії, – з 1826 року господарював Іван Малиновський, той самий колишній ліцеїст, друг Розена і брат Ганни. Але прийняв він сім’ю колишнього каторжника і засланця з неприяз­ню – незадовго до того помер його брат Андрій, який подавав блискучі надії, але після допитів з приводу подій на Сенатській площі був злегка не в собі. Малиновський вважав, що саме Розен утягнув його в цю «авантюру», яка закінчилася для брата крахом усього життя.

Молодша сестра Ганни Марія Вольховська, яка на той час з чоловіком теж жила в Кам’янці, боячись сварки брата з Розеном, дарує Ганні село Вікнине. Андрій Розен побудував там дерев’яний будинок і спочатку жив самітником, готував до видання «Записки декабриста», написані ще на каторзі і засланні.

Пізніше він викладав у народній школі села Кам’янка, а в 1861 році його навіть обрали мировим посередником, і шість років Розен виконував ці обов’язки. В останні роки свого життя дружив з письменниками Григорієм Данилевським і На­дією Кохановською.

Саме Григорію Данилевскому Розен пише про події в його будинку вересня 1883-го, коли двоє невідомих намагалися скоїти крадіжку в його будинку і випадково розбудили барона. Він закричав, і грабіжники спробували його задушити. «Дружина моя вдарила в набатний, сторожовий дзвіночок, і вбивці вискочили у вікна», – писав він. Прислуга знайшла Розена на підлозі без свідомості, із затягнутою на шиї мотузкою. Важко уявити собі потрясіння, яке пережила ця пара старих. Ганна Василівна прожила після цього всього три місяці. Барон Розен пережив свою кохану Аннет усього на 4 місяці і помер у день 59-річчя їхнього весілля.

Пам'ятник на могилі Розена відновили у жовтні 2020 року. Фото: city-izyum.pp.ua

Читайте також: Як харків'янка в тайзі метеорити збирала