Легенда дисидентського руху Лариса Богораз народилась у Харкові
Фото: www.svoboda.org
Дочка ворога народу
За 39 років до цієї події в Харкові 8 серпня 1929 року в родині партійних працівників – Йосипа Ароновича Богораза та Марії Самуїлівни Брухман – народилася дочка, яку назвали Ларисою. Батьки її на той момент жили в цивільному шлюбі, але в метриці їй записали прізвище батька. Ларисі було 7 років, коли батька заарештували в 1936-му за звинуваченням у троцькістській діяльності, засудивши до ув’язнення у Воркутинський ВТТ, і мама вирішила, що дочці краще носити її прізвище. Потім почався антисемітський рух, і Лариса знову стала Богораз. З цим прізвищем вона закінчила університет, з ним ж стала відомою як правозахисниця.
«Батьки народилися і виросли в єврейському містечковому середовищі, але ніякого зв’язку ні з єврейською культурою, ні з єврейськими рисами характеру / як вони мені уявляються / я в них не бачу», – писала згодом Лариса. Вдома говорили російською, але мовою її дитинства стала українська. «Мене виховувала няня-українка. Я ходила в український дитячий садок. Перша казка, яку я пам’ятаю не з книг і потім розповідала своєму синові, – українська, про Івасика-Телесика. Дуже довго, і за юних літ, я говорила з помітним українським акцентом, – згадувала вона. – Неподалік від нас (у Харкові) була єврейська школа, а також вірменська, німецька, дві українські і кілька російських. Мене без обговорення віддали в російську школу. У школі я дізналася, що я єврейка і цим в негативний бік відрізняюся від багатьох однокласників; але на той час я вже була дочкою «ворога народу», і ця ще гірша обставина перебивала погану національність».
Дружина дисидента
У роки війни Лариса перебувала в евакуації в родичів у Сизрані. У 1944-му повернулася з матір’ю до Харкова. Після закінчення школи в 1946 році вона вступила на філологічний факультет Харківського університету. Там вона познайомилася з людиною, яка перевернула все її життя.
Фото: www.svoboda.org
Його звали Юлій Даніель. Москвич, фронтовик – він зв’язківцем, а потім автоматником воював в Україні, Бессарабії та Румунії, у Литві та Східній Пруссії. У серпні 1944-го був поранений: автоматна черга прошила обидві руки, у результаті права так назавжди й залишилася покаліченою. Вони були однокурсниками, але недовго: у Харкові Даніель провчився всього один рік, а потім перевівся до Московського обласного педагогічного інституту. У 1950 році Лариса приїхала в Москву, вони з Юлієм побралися, а за рік у них народився син. Знайти роботу тривалий час не виходило.
«Над євреями помітно згущувалися хмари, – писала Богораз в одній зі своїх статей. – Усе це безпосередньо торкнулося і моєї сім’ї: я і Юлій Даніель не змогли отримати роботу в Московській області, хоча вчителі нашої спеціальності були дуже потрібні; багато друзів сім’ї Даніелів було заарештовано, у нас у домі ховали від знищення кілька книг з єврейської бібліотеки. В Інститут мовознавства мене не взяли навіть лаборанткою. «Нам потрібні носії мов народів СРСР», – сказав мені заступник директора по науці».
Тривалий час Лариса Богораз працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, потім нарешті влаштувалася і в Москві, вступивши в 1960-му в аспірантуру Інституту російської мови АН СРСР. У 1964 році Богораз успішно захистила дисертацію, отримала ступінь кандидата філологічних наук і поїхала із сином від чоловіка до Новосибірська. Олександр їздив до батька на шкільні канікули. В один з таких приїздів Юлій Даніель розповів 14-річному підлітку про своє «підпільне письменство»: він побоювався арешту й не хотів, щоб ця подія стала для сина шоком.
Фото: www.svoboda.org
Юлія Даніеля заарештували 13 вересня 1965 року. Йому висунули звинувачення в написанні та передачі для видання за кордоном творів, «що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Ларису викликали в КДБ на допит. Це було перше зіткнення із Системою.
Очевидець
У 1966 році Юлія Даніеля засудили до п’яти років позбавлення волі за звинуваченням в антирадянській агітації і відправили в Мордовський табір для політв’язнів – Дубравлаг. Лариса Богораз регулярно їздила в мордовські табори до чоловіка на побачення. Це стало для неї справжньою «школою опору». Згодом вона писала: «Це була наша сьома поїздка до Мордовії. За минулий рік ми їздили туди 4 рази, щоб побачитися з Юлієм Даніелем на побаченнях, і двічі, щоб розібратися у «пригодах» – нагноєння старої рани, штрафний ізолятор. Ми приїхали на особисте побачення. 26-го мені з КДБ зателефонував полковник Бардін і сказав, що можна їхати, побачення дозволено. Мої подруги позичали гроші, весь день бігали по магазинах, добували що краще, поживніше, інші стояли біля плити – смажили, варили, пекли: адже тільки раз на рік особисте побачення. Зібрали, спорядили, купили квитки на поїзд. У нас два важелезні рюкзаки з продуктами, сумка з книгами, бульйон у бідоні – починає вже закисати, адже дві доби, як з дому. Замість трьох діб, хоча б доби, півдоби, нам дають одну годину побачення у присутності наглядача. Офіцер, начальник загону, повідомляє це не відразу. Просто перед самим побаченням – «Одна година «загального». Нічого із собою не беріть, годувати на побаченні не належить». Ми все-таки беремо, не можемо не взяти: пакет з цигарками, чотири апельсини, по одному на кожну кишеню, сто грамів сиру... Вигляд у Юлія поганий, дуже поганий, не стільки виснажений, скільки хворий. Побачення наше скінчилося, ми ще не зрозуміли цього, ще до свідомості не дійшло, що тепер треба їхати, побачимося через чотири місяці, якщо дозволять. А «належного» особистого побачення цього року не буде, через рік, можливо, дозволять».
Вона бачила на цих зонах усе – і насамперед те, як Система ламала людей: можуть дозволити – а можуть не дозволити побачення; можуть не позбавити – а можуть і позбавити передачі; можуть дозволити купувати в кіоску продукти, а не пішов на політзаняття – не дозволять... Цей список можна продовжувати до нескінченності. «Важко навіть зрозуміти, що це – особлива якась вигадливість, збоченість, природна або вироблена службою жорстокість, просто відсутність душі, убула поступово відповідно до інструкції», – писала Лариса.
По різні боки барикад
У 1966–1967 роках Лариса Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення до чоловіка, знайомиться там з родичами інших політичних в’язнів, включає їх у коло спілкування московської інтелігенції. Її квартира стає «перевалочним пунктом» для родичів політв’язнів з інших міст, які їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв’язнів, які повертаються з табору після відбуття покарання. У своїх зверненнях і відкритих листах Лариса Богораз уперше ставить перед суспільною свідомістю проблему сучасних політв’язнів. Після одного з таких звернень офіцер КДБ, який «курирував» сім’ю Даніелів, заявив: «Ми з вами із самого початку перебували по різні боки барикади. Але ви перша відкрили вогонь».
У центрі подій
Друга половина 60-х стала періодом консолідації багатьох розрізнених до цього опозиційних груп, гуртків і просто дружніх компаній, чия активність починає переростати у громадський рух, згодом названий правозахисним. Не в останню чергу завдяки «навколотаборним» контактам Лариси Богораз цей процес швидко вийшов за рамки однієї соціальної групи – московської ліберальної інтелігенції, а сама Лариса опинилася в центрі подій.
У листопаді 1968 року Лариса Богораз і Павло Литвинов звертаються до світової громадськості з протестом проти грубих порушень законності суду. Після того як його багато разів передали по зарубіжному радіо, тисячі радянських громадян дізналися, що в СРСР існують люди, які відкрито виступають на захист прав людини. На звернення почали відгукуватися, багато хто солідаризувався з його авторами. Деякі згодом стали активними учасниками правозахисного руху. Це було поворотним моментом.
Життя після протесту
Після «протесту сімох» на Красній площі в 1968 році Ларису Богораз було засуджено на 4 роки заслання. Вона відбувала термін у Східному Сибіру, працювала такелажницею на деревообробному комбінаті, у Москву повернулася в 1972 році. Лариса Богораз продовжила свою правозахисну діяльність: її підпис стоїть під так званим «Московським зверненням», автори якого, протестуючи проти вислання Солженіцина із СРСР, вимагали опублікувати в Радянському Союзі «Архіпелаг ГУЛАГ». У своєму відкритому листі голові КДБ СРСР Юрію Андропову Богораз оголосила, що має намір зайнятися збиранням історичних відомостей про сталінські репресії самостійно. Ця думка стала одним з імпульсів до створення незалежної історичної збірки самвидаву «Пам’ять» (1976–1984). Зрідка Лариса Богораз публікувала свої статті в зарубіжній пресі. На початку 1980-х викликав громадську дискусію її заклик до британського уряду поставитися більш гуманно до ув’язнених терористів Ірландської республіканської армії. У 1991–1996 роках Лариса Богораз вела просвітницький семінар з прав людини для громадських організацій Росії та СНД.
Фото: www.svoboda.org
Змінювалася влада, вожді, ідеї, навіть країна – а Лариса Богораз залишалася сама собою. 1994 рік. Перша чеченська війна, перший мітинг, Пушкінська площа – і вже дуже літня Лариса Богораз, у старенькому жовтувато-брудному плащі й таких самих стареньких ботах – там. На площу її кликала совість...
Читайте також: Поет масштабу Маяковського, якого виховав Харків