Кохання для «Пана закону»: дві харків’янки Анатолія Коні

Ad

«Маленький, біленький і зленький»

Серпень 1867 року. Вчорашній студент, а тепер уже товариш прокурора – Анатолій Коні виїжджає на роботу до Харкова. Разом з ним таке само призначення отримав його друг і однодумець Сергій Морошкін. Такою ж молодою, як і вони самі, була справа, якою слід було займатися – здійснення судової реформи. Книжки судових статутів зачитувалися до дірок, а розмови про правду і милості, про ораторське мистецтво, про те, що із судовим свавіллям відтепер буде покінчено – велися і в студентських колах, і серед чиновників, і серед знаті.

Працювати доводилося не покладаючи рук. Анатолій Коні виконував обов’язки товариша прокурора по Богодухівському і Валківському повітах. Раз на місяць він їздив на перекладних у ці повіти, а ночами читав справи, які мали слухати на судових засіданнях. У його обов’язки входило також стежити за тим, як утримують в’язнів, і Коні доводилося постійно боротися зі зловживаннями тюремної влади.

Одного разу до друга Коні – Сергія Морошкіна – прийшла вдова харківського візника Гаврила Северина і розповіла, що її чоловік помер від побоїв губернського секретаря Дорошенка. Губернський секретар відмовився платити за проїзд, побив візника, а слідство, проведене за старою традицією, визнало, що «небіжчик помер від горілки». Анатолій Федорович домігся ексгумації трупа, нової судово-медичної експертизи, довів справу до суду, і його рішенням Дорошенка було визнано винним.

Ще одна дуже складна справа, якою займався Анатолій Федорович у Харкові, – «Справа про підробку серій» – випуск на 70 тисяч підроблених цінних паперів. Запідозреними в ньому виявилися доволі високопоставлені в місцевому суспільстві люди – ізюмський предводитель дворянства, Бахмутський повітовий предводитель, два поміщики. Підсудні писали скарги на Коні, посипалися анонімні листи з погрозами, його звинувачували в «антидворянській тенденції»; було зроблено все, щоб відсторонити Анатолія Федоровича від справи. Однак Коні наполегливо і скрупульозно займався нею всі два роки, поки жив у Харкові. Харків’яни говорили про нього: «Маленький, біленький і зленький», але «зленьким» він був тільки для тих, хто порушував закон.

Ангел Надійка

Молодий юрист жив в Інструментальному провулку, в невеликому флігельку всередині двору одного з будинків. Коли дозволяв час, ходив у гості до свого друга Сергія Морошкіна, який жив на Соборній площі. Там він і познайомився з тією, кому судилося стати його першим коханням. Надійка Морошкіна, сестра друга, світлий ангел – ніжна русява дівчина, гарна, музична, розумна й освічена – підкорила серце молодого юриста своєю безпосередністю. Вона відповідала йому взаємністю, і Коні повідомив батькові, що збирається одружитися. Але навесні 1869 року Анатолій Федорович тяжко захворів.

Сам він згодом писав, що надірвався на службі – з’явилася надзвичайна слабкість, занепад сил, часті горлові кровотечі. Друг Коні, харківський лікар і судовий експерт Лямбль порадив йому поїхати в Європу – світ за очі, пити пиво і не думати про свою хворобу. Цю пораду – нові враження і пиво – Коні згадував до кінця життя з великою вдячністю, але слідувати йому до кінця так і не зміг. У листах до Наді з Праги і Францісбада він, насамперед, пише про свою хворобу, про те, що аморально з його боку псувати життя гаряче коханій, прирікаючи її на життя з хворою людиною.

Надія Федорівна Морошкіна через рік вийшла заміж за іншого. Між нею і Коні до самої її смерті збереглися дружні стосунки. Дивно, але Коні з тих пір з жінками пов’язували насамперед дружні стосунки. За словами його самого, він не міг «бути нічиїм чоловіком ... при моєму вкрай розладнаному здоров’ї і жахливому стані нервів».

Харківський епізод

Восени 1888 року Анатолій Коні – вже зірка юриспруденції першої величини – приїхав до Харкова у службових справах, причому державного значення. На той час він уже здобув репутацію непідкупного і безстрашного юриста. 17 жовтня 1888 року між станціями Таранівка і Бірки під Харковом розбився потяг. Анатолій Федорович очолив слідство. Під час його проведення з’ясувалися факти кричущих зловживань керівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Голова правління дороги Ган і його товариші Поляков і Хлєбніков тут же кинулися шукати захисту в харківського губернатора Петрова, який відправив формений донос міністру внутрішніх справ про те, що Коні збурює «робоче питання» – настроює службовців залізниці проти їх начальства і господарів.

Анатолій Коні скрупульозно вивчає матеріали справи – спочатку на місці аварії, живучи в купе поїзда, а потім, коли залізничний рух було відновлено, – в будинку своєї давньої знайомої Олександри Гаврилівни Харіної в Харінському провулку. Через місяць після початку слідства було закінчено експертизу в Харківському технологічному інституті, з’ясовано всі обставини і причини катастрофи, які можна було сформулювати одним словом – безвідповідальність. Після «харківського епізоду» за Коні остаточно закріпилася репутація людини непідкупної, прямої, справедливої та безстрашної. Можливо, саме в цей або в інші наступні приїзди до Харкова Анатолій Коні познайомився з жінкою, яка була молодшою за нього на 24 роки і яка, не вимагаючи нічого натомість, проведе з ним останні – і найважчі – 10 років його життя.

Олена Прекрасна

Харківське товариство «Пономарьов і Рижов» було відоме в усій країні: заводи Рижова виготовляли знамениті дзвони. Центральну Миколаївську площу Харкова прикрашала прекрасна будівля товариства (вона збереглася й донині). Павло Рижов відповідав за підприємницьку частину, Василь Пономарьов – за торгову. Його дочка, Олена Василівна, була красивою, розумною і трималася передових поглядів. Вона входила до складу правління товариства і «хворіла» громадською діяльністю. За порадою і за сприяння Анатолія Федоровича вона задовго до революції заснувала в Харкові, здебільшого на власні кошти, Народний дім.

Питання суспільного і особистого виховання, питання про біржу праці, народні будинки, будинки для робітників вона вивчала в різних країнах – у Німеччині, Бельгії, Голландії, Англії. Цим питанням, а також проєктуванню Музею миру (тут слово «мир» у значенні відсутності війни, ворожнечі), про який мріяла не одна вона, боротьбі з алкоголізмом, охороні природи, значенню вивчення природознавства в школах Олена Пономарьова присвятила низку статей, опублікованих нею в журналах і газетах. Вона листувалася з Анатолієм Федоровичем з 1892 року, до наших днів дійшло кілька сотень цих листів.

Втративши під час революції весь свій статок, Олена Пономарьова кинула апартаменти в будинку на Фонтанці, де в передреволюційні роки в її салоні збиралися на літературні читання до п’ятдесяти людей і де деякий час проживав Коні, переїхала в його велику квартиру і підтримувала його своєю турботою. У голодні післяреволюційні роки, коли вже зовсім немолодий Коні продавав майже за безцінь свої речі і цінні книги, вона за мізерну плату давала приватні уроки музики, щоб придбати для Анатолія Федоровича яблуко або склянку молока, і викладала музику в школі, цінуючи можливість принести додому хоч трохи їстівного зі свого скромного пайка. Адже персональна пенсія від нового уряду була призначена Коні завдяки старанням Академії наук лише за півтора року до смерті.

Помічниця, секретар і господиня будинку, Олена Пономарьова навіть ім’я Коні вимовляла особливим голосом, з благоговінням, немов у ньому втілилося все найблагородніше, людяне, що тільки є на Землі. Можна сказати, що найцінніший архів видатного юриста дійшов до нас значною мірою завдяки її зусиллям. Олена Пономарьова пережила Коні всього на два роки.