Кохання для «Пана закону»: дві харків’янки Анатолія Коні
«Маленькій, біленький и зленькій»
Серпень 1867 року. Вчорашній студент, а тепер уже – товариш прокурора – Анатолій Коні виїжджає на роботу до Харкова. Разом з ним таке само призначення отримав його друг і однодумець Сергій Морошкин. Таким же молодим, як і вони самі, була справа, якою слід було займатися – здійснення судової реформи. Книжки судових статутів зачитувалися до дірок, а розмови про правду і милості, про ораторське мистецтво, про те, що із судовим свавіллям відтепер буде покінчено – велися і в студентських колах, і серед чиновників, і серед знаті. Працювати доводилося не покладаючи рук. Анатолій Коні виконував обов’язки товариша прокурора по Богодухівському і Валківському повітах. Раз на місяць він їздив на перекладних у ці повіти, а ночами читав справи, які мали слухати в судових засіданнях. У його обов’язки входило також стежити за тим, як утримують в’язнів, і Коні доводилося постійно боротися зі зловживаннями тюремної влади.
Одного разу до друга Коні – Сергію Морошкину – прийшла вдова харківського візника Гаврила Северина і розповіла, що її чоловік помер від побоїв губернського секретаря Дорошенка. Губернський секретар відмовився платити за проїзд, побив візника, а слідство, проведене за старою традицією, визнало, що «небіжчик помер від горілки». Анатолій Федорович домігся ексгумації трупа, нової судово-медичної експертизи, довів справу до суду, і його рішенням Дорошенка було визнано винним. Ще одна дуже складна справа, якою займався Анатолій Федорович у Харкові – «Справа про підробку серій» – випуск на 70 тисяч підроблених цінних паперів. Запідозреними в ньому виявилися досить високопоставлені в місцевому суспільстві люди – ізюмський предводитель дворянства, Бахмутський повітовий предводитель, два поміщики. Підсудні писали скарги на Коні, посипалися анонімні листи з погрозами, його звинувачували в «антидворянській тенденції»; було зроблено все, щоб відсторонити Анатолія Федоровича від справи. Однак Коні наполегливо і скрупульозно займався ним усі два роки, поки жив в Харкові. Харків’яни говорили про нього: «Маленький, біленький і зленький», але «зленьким» він був тільки для тих, хто порушував закон.
Ангел Надійка
Молодий юрист жив в інструментальних провулку, в невеликому флігельку всередині двору одного з будинків. Коли дозволяв час, ходив у гості до свого друга Сергія Морошкіна, що жив на Соборній площі. Там він і познайомився з тією, кому судилося стати його першим коханням. Надійка Морошкіна, сестра друга, світлий ангел – ніжна русява дівчина, гарна, музична, розумна й освічена – підкорила серце молодого юриста своєю безпосередністю. Вона відповідала йому взаємністю, і Коні повідомив батькові, що збирається одружитися. Але навесні 1869 року Анатолій Федорович тяжко захворів. Сам він згодом писав, що надірвався на службі – з’явилася надзвичайна слабкість, занепад сил, часті горлові кровотечі. Друг Коні, харківський лікар і судовий експерт Лямбль порадив йому поїхати в Європу – світ за очі, пити пиво і не думати про свою хворобу. Цю пораду – нові враження і пиво – Коні згадував до кінця життя з великою вдячністю, але слідувати йому до кінця так і не зміг. У листах до Наді з Праги і Францісбада він, насамперед, пише про свою хворобу, про те, що аморально з його боку псувати життя гаряче коханій, прирікаючи її на життя з хворою людиною.
Надійна Федорівна Морошкина через рік вийшла заміж за товариша прокурора Московської судової палати Миколу Коваленського. Між нею і Коні до самої її смерті збереглися дружні стосунки. Дивно, але Коні з тих пір з жінками пов’язували в першу чергу дружні стосунки. За словами його самого, він не міг «бути нічиїм чоловіком ... при моєму вкрай розладнаному здоров’ї і жахливому стані нервів».
Харківський епізод
Восени 1888 року Анатолій Коні – вже зірка юриспруденції першої величини – приїхав до Харкова у службових справах, причому державного значення. На той час він уже пережив дев’ятирічну опалу влади за рішення у «справі Засулич» (революціонерка Віра Засулич стріляла в петербурзького градоначальника; суд присяжних під його головуванням виніс вердикт «не винна») і заслужив репутацію непідкупного і безстрашного юриста. 17 жовтня 1888 року між станціями Таранівка і Борки під Харковом розбився потяг, в якому царська сім’я поверталася з Криму в Санкт-Петербург. Анатолій Федорович очолив слідство. Під час його проведення з’ясувалися факти кричущих зловживань керівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Голова правління дороги Ган і його товариші Поляков і Хлєбніков тут же кинулися шукати захисту у харківського губернатора Петрова, який відправив формений донос міністру внутрішніх справ про те, що Коні збурює «робоче питання» – налаштовує службовців залізниці проти їх начальства і господарів. Анатолій Коні скрупульозно вивчає матеріали справи – спочатку на місці аварії, живучи в купе поїзда, а потім, коли залізничний рух було відновлено, – в будинку своєї давньої знайомої Олександри Гаврилівни Харіної в Харінском провулку. Через місяць після початку слідства було закінчено експертизу в Харківському технологічному інституті, з’ясовано всі обставини і причини катастрофи, які можна було сформулювати одним словом – безвідповідальність. Коні не побоявся сказати це царю. «Харківський епізод» приніс Коні орден св. Станіслава I ступеня. За ним остаточно закріпилася репутація людини непідкупної, прямої, справедливої та безстрашної. Можливо, саме в цей або в інші наступні приїзди до Харкова Анатолій Коні познайомився з жінкою, яка була молодша за нього на 24 роки і яка, не вимагаючи нічого натомість, проведе з ним останні – і найважчі – 10 років його життя.
Олена Прекрасна
Харківське товариство «Пономарьов і Рижов» було відомо в усій країні: заводи Рижова робили знамениті дзвони. Центральну Миколаївську площу Харкова прикрашало прекрасна будівля товариства (воно збереглося й донині). Павло Рижов відповідав за підприємницьку частину, Василь Пономарьов – за торгову. Його дочка, Олена Василівна, була красивою, розумною і трималася передових поглядів. Вона входила до складу правління фірми і «хворіла» громадською діяльністю. За порадою і за сприяння Анатолія Федоровича вона задовго до революції заснувала в Харкові, здебільшого на власні кошти, Народний дім – на зразок Народного дому графині Паніної в Петербурзі. Питання суспільного і особистого виховання, питання про біржу праці, народні будинки, будинки для робітників вона вивчала в різних країнах – у Німеччині, Бельгії, Голландії, Англії. Цим питанням, а також проектуванню Музею миру (тут слово «мир» у значенні відсутності війни, ворожнечі), про який мріяла не одна вона, боротьбі з алкоголізмом, охороні природи, значенню вивчення природознавства в школах Олена Пономарьова присвятила низку статей, опублікованих нею в журналах і газетах. Вона листувалася з Анатолієм Федоровичем з 1892 року; до наших днів дійшло кілька сотень цих листів.
фото з https.//juif.ru
Згодом Олена Пономарьова переїхала до Петербурга. Втративши під час революції весь свій статок, вона кинула апартаменти в будинку на Фонтанці, де в передреволюційні роки в її салоні збиралися на літературні читання до п’ятдесяти чоловік і де деякий час проживав Коні, переїхала в його велику квартиру і підтримувала його своєю турботою. У голодні післяреволюційні роки, коли вже зовсім немолодий Коні продавав майже за безцінь свої речі і цінні книги, вона за мізерну плату давала приватні уроки музики, щоб придбати для Анатолія Федоровича яблуко або склянку молока, і викладала музику в школі, цінуючи можливістю принести додому хоч трохи їстівного зі свого скромного пайка. Адже персональна пенсія від нового уряду була призначена Коні завдяки старанням Академії наук лише за півтора року до смерті.
Помічниця, секретар і господиня будинку, Олена Пономарьова навіть ім’я Коні вимовляла особливим голосом, з благоговінням, немов у ньому втілилося все найблагородніше, людяне, що тільки є на землі. Можна сказати, що найцінніший архів видатного юриста дійшов до нас значною мірою завдяки її зусиллям. Ще в 1920 року Анатолій Федорович уклав договір з Пушкінським будинком про передачу тому у власність всього свого архіву, який інакше і не назвеш, як справжньою скарбницею культури. Частина матеріалів він передав особисто, але довести роботу з розбору до кінця не встиг через нездоров’я і зайнятості (до останніх днів він за символічну плату читав лекції студентам пітерських вузів). Після смерті Анатолія Федоровича цю роботу завершила Олена Пономарьова, виконавши свій земний борг перед глибоко шанованим другом. Вона пережила його всього на два роки.
Інна Можейко