Іногородні першокурсники — як вони призвичаювалися до нового життя

Мене прийняли!!!

Це зараз дізнатися, чи прий­няли тебе в омріяний учбовий заклад (даруйте за таке сухе офіційне слово, але півстоліття тому в Харкові був один університет — імені Горького, нині — імені Каразіна; усе інше — то були інститути, крім військової академії імені Говорова), можна дистанційно. А до цього списки з переліком щасливчиків, що стали студентами, вивішували на попередньо обумовленому місці — чи то на території приймальної комісії, чи то біля деканатів відповідних факультетів тощо, де саме — визначав ВНЗ. Абітурієнти затамувавши подих вишукували своє прізвище серед зарахованих ‒ і відходили засмученими чи радісними, залежно від результату.

Фото: yaplakal.com

Серед тих, хто долучився до студентської спільноти, були і такі, хто жив у тому ж місті, де працював ВНЗ, і іногородні. От про останніх і поговоримо далі.

Ми — частка великого міста

Так от, побачивши своє прізвище серед прийнятих в університет на історичний факультет, а було це 1976-го, уже повноцінний студент Борис родом з Малинівки спочатку, як це кажуть зараз, упав у ступор. «На автоматі» вийшов з приміщення прийомної комісії, поглянув на дивовижний краєвид: Держпром, узвіз Пасіонарії, Клочківська… Велична панорама великого міста. Саме такою вона і закарбувалася назавжди в душі хлопця, перерісши у любов до Харкова на все життя.

Лідія з Мерефи, яка з 1969-го навчалася в ХПІ на машинобудівному факультеті, теж має свою точку відліку любові до Харкова. Коли вона дізналася, що вступила в інститут, і поїхала оформлюватися в гуртожиток, її направили в «Гігант». Враження цей комплекс — називати його просто будівлею якось незручно — справив таке, що воно й досі залишається одним з найяскравіших.

Фото: ngeorgij.livejournal.com

Але високі почуття — це все ж таки романтика, а кожного дня доводиться жити, враховуючи побутові реалії. І у студентів-першокурсників вони практично всі були незвичними й новими.

У гуртожитку згуртовані гуртом

Перше питання, яке мав вирішити новоспечений іногородній студент: де жити? Варіантів фактично було два (про тих, хто міг їздити з пригороду, не говоримо — це фактично місцеві жителі). Перший — гуртожиток. Частіше за все першокурсників туди поселяли, хоча й не всіх і не у всіх закладах — залежно від кількості гуртожитків і наявності місць у них. Але про це — трохи далі. Проживання в гуртожитку коштувало 20 карбованців на рік, цілком підйомна сума. Їх потрібно було внести перед вселенням. Ще студент мав надати санітарну довідку. За нею їхали в лазню на Московському проспекті, що біля велозаводу — при ній був спеціальний кабінет, де «першачків» мали оглянути й підтвердити, що з точки зору санітарії з ними все гаразд. Як згадує пані Марина з Лозової, з 1977-го ‒ студентка інфізу ХПІ, довідки видавали в обмежені дні й години, за ними доводилося вистоювати довжелезну чергу під палючим сонцем. Але можна було й не стояти, коштувало це (зрозуміло, неофіційно!) чи то карбованець, чи три — за давністю часу вже не пам’ятає.

А коли все було зібрано, з повним пакетом йшли до коменданта, і він (найчастіше — вона) вирішував, у якій кімнаті житиме першокурсник. Щодо умов проживання, то в різних ВНЗ вони були різні, трохи осторонь залишалися тільки гуртожитки, де жили іноземні громадяни — звичайно, з відхиленням у кращий бік.

Фото: fullpicture.ru

До речі, за більш-менш однакових побутових умов проживання гуртожитки технікумів і ПТУ мали одну суттєву відмінність — наявність вихователів. Пані Наталя з Дегтярного Вовчанського (тоді) району, яка 1975-го стала першокурсницею будівельного технікуму, була дещо цим здивована. Дівчина кожного дня діставалася у школу за сім кілометрів і вважала себе достатньо дорослою для самостійного ведення «особистого» господарства — а тут вихователь… Ладно, дівчина, але серед студентів були хлопці після армії, а ставлення до них як до дітей трохи вражало.

Можливі варіанти….

Другий варіант житла обирали ті, кому гуртожиток не дали, або такі, хто хотів мати певний особистий простір, нехай це й коштуватиме дорожче. І, звичайно, сімейні студенти — хоча таких на першому курсі практично не було.

Тоді винаймали: «куток» (фактично — ліжко), кімнату або квартиру. Ліжко в Харкові можна було знайти від 5 карбованців — не те що без комунальних вигод, а дійсно ліжко для «поспати», і це був варіант суто для тих, кому інші були недоступні. Але бували й інші випадки. Валентина, що проживає в районі Нових Домів, згадує, що на початку 70-х її батьки взяли квартиранта — студента залізничного технікуму Михайла, родом з Манченків. Його тато згадав про старого товариша по службі й попросив хоча б на початку навчання дати хлопцю можливість пожити не в гуртожитку, а в домашніх умовах, нехай і на умовах «ліжко-місця». Скільки коштувало таке задоволення, пані Валентина просто не знала — замала була для таких справ. Але Мишкові, навіть попри те, що до місця навчання їздити було незручно, з пересадкою, таке життя сподобалося, і він жодного разу не виказав бажання перебратися до гуртожитку.

Кімната коштувала в районі 25 карбованців, залежно від району та того, що дозволяли господарі: кухня, санвузол, телефон тощо. Слід зазначити, що господарі мали свої вподобання: якісь брали тільки дівчат, якісь — хлопців, і майже всі відмовляли сімейним.

Фото: zagge.ru

І найдорожча — квартира, тут уже йшлося про солідну на ті часи суму 50 карбованців — знову ж таки, орієнтовно.

Поговори зі мною, мамо

Визначившись із місцем проживання, іногородні першокурсники мали ще усвідомити, що спілкування з рідними — то така розкіш, якої вони фактично будуть позбавлені. Це зараз мобілки, Інтернет і соцмережі. А колись найбільш надійним способом розповісти, що з тобою коїться, були листи. Поштою — 2‒3 дні на доставку. Телеграма — у разі негайних новин (найчастіше — поганих). Добре, якщо батьки жили в Люботині або Чугуєві — не надто зручно, але можна було навіть у будній день навідатися, а потім повернутися «робочою» електричкою і не запізнитися на першу пару. А якщо це, приміром. Каплунівка? Звичайно, варіант листування залишався базовим. Але домовлялися і щодо телефонних перемовин. Міжміські дзвінки потрібно було замовляти у поштових відділеннях, але скільки сплине часу від заявки до з’єднання, передбачити не міг ніхто. Знову ж таки, домашні телефони, тим паче у віддаленому селі, були рідкістю. Тому зазвичай студенти заздалегідь домовлялися з батьками, коли ті прийдуть чи то в сільраду, чи в лікарню, чи до сусіда, якому пощастило мати телефон. І в цей час дитина пробувала поспілкуватися з батьками «наживо». Ціна розмови залежала від відстані до населеного пункту.

Згодом у поштових відділеннях почали установлювати міжміські телефони-автомати. Величезним їх плюсом було те, що вартість хвилини (15 копійок) була фіксованою, і те, що з’єднання відбувалося відразу. Мінус — геть не всі населені пункти були приєднані до такого сервісу.

Фото: pikabu.ru

Тому в разі необхідності (або дуже великого бажання) поспілкуватися «наживо» обирався інший варіант: батьки телефонували дитині в гуртожиток чи на квартиру, і це був найбільш реалістичний спосіб дізнатися, що там і як у студента.

 

Поради бувалих «першачкам»

Як полегшити студентське життя в матеріальному та організаційному плані, коли ще не опанував усіх можливостей — не знаєш про них або ще не можеш скористатися (адже фаховим помічником-лаборантом на першому курсі тебе навряд чи візьмуть), підказували старші, досвідченіші товариші. Наведемо деякі з цих студентських хитрощів.

Бажання відвідати рідних не у форматі «увечері вдома — вранці назад», а хоча б на кілька днів, надто на «октябрьські» та «майські», щоб уникнути примусового виходу на демонстрацію, цілком реально було задовільнити. Потрібно тільки було здати кров — і скористатися донорськими пільгами, які давали право на два вихідні і не виходити на демонстрацію. Крім того, можна було й оформити платне донорство, але студенти зазвичай цим не заморочувалися.

Але були й інші шляхи підробітку (так-так, стипендія в першому семестрі була у всіх, але що то за студент, якому її вистачало). І старші товариші їх теж підказували. Для хлопців це були вантажно-розвантажувальні роботи: на залізничних станціях, комбікормовому заводі, нічна робота в трамвайно-тролейбусному господарстві й інші подібні.

Фото: trendymen.ru

Дівчата могли піти санітарками та прибиральницями. Була й робота «унісекс» — це нічне чергування у булочних, столових, куди щось завозили вночі, хоча перевагу віддавали все ж таки хлопцям. А от лаборантами на першому курсі можна було підробити тільки тоді, коли мав якісь затребувані навички або (чого гріха таїти) знайомства.

Була також студентська профспілка, куди міг звернутися кожний студент, і першокурсник теж, по допомогу — матеріальну, а декому давали й талони на обід в їдальні або ж, за рекомендацією лікаря, путівку у профілакторій (щодо першокурсників  це діяло тільки за умови знання всіх входів-виходів).