Доля «слобожанского Соловейка»
Мріяла стати телефоністкою
Маленька Катя завжди мріяла бути... ні, не артисткою і не оперною співачкою, хоча співала, скільки себе пам’ятає, – а телефоністкою. В її рідних Сумах відразу після революції йшла установка телефонів, і дівчинку – ученицю третього класу разом з однокласницями привели на екскурсію на телефонну станцію. Панянки-телефоністки вразили її уяву: ще б пак, вони з’єднували людей, дозволяючи їм спілкуватися на відстані – що може бути важливіше і шляхетніше! А потім ще й вірші місцевого поета про дівчину-телефоністку почула, і для себе твердо вирішила: буду працювати на телефонній станції.
Але до моменту закінчення школи з’ясувалося, що у Катрусі просто-таки талант до співу, і вона легко вступила в Харківську консерваторію, благо старий шкільний учитель викладав їй основи вокалу і нотної грамоти. Екзаменатори були в захваті: чудовий голос – і яскрава, що в очі кидалася, краса, до яких, як з’ясувалося згодом, додавалися терпіння, скромність і працьовитість.
1926 рік. Катерині Оловейниковій усього 20 років, а вона – ще студентка консерваторії – стає солісткою на той момент столичного Харківського театру опери та балету. Їй пророкували блискуче оперне майбутнє, адже крім неабиякого природного дару оперної співачки, Катерина мала чудові артистичні здібності. Її легка і м’яка поведінка на сцені, вроджена вишукана інтелігентність видавали природність краси і чарівності справжнього таланту.
У той час на сцені Харківського оперного театру виблискували дві зірки – вчителька Оловейникової Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут та Зоя Гайдай. Головний диригент театру Пазовський вирішив чергувати в партії Ліу в опері «Турандот» Зою Гайдай і Катерину Оловейникову. І виявилося, що молода співачка, яка зовсім недавно закінчила консерваторію, показала себе гідною ученицею Марії Литвиненко-Вольгемут та гідною заміною Зої Гайдай. Потім були партії Віолетти в «Травіаті» і Джільди в «Ріголетто» Джузеппе Верді, Ельзи в «Лоенгріні» Ріхарда Вагнера... Ці партії теж не належать до легких і доступних багатьом оперним співачкам, але за ними пішла дуже складна партія Маргарити в опері Мейєрбера «Гугеноти». Це був уже не просто успіх, а справжній тріумф нового молодого таланту.
Катерина Оловейникова стає улюбленицею харківської публіки; яку б партію вона не співала, у залі був аншлаг: харків’яни і гості першої столиці ходили спеціально «на Оловейникову», біля службового входу юрмилися шанувальники з оберемками квітів. Нову зірку української опери – «слобожанського Соловейка» – помітили в Москві й почали запрошувати на концерти. Очевидці розповідали, що, коли вона співала українські пісні, зал буквально божеволів від захвату.
Щастя терміном на три місяці
Друга половина 20-х років була часом бурхливого розвитку української культури: у Харкові жили і творили режисер Лесь Курбас і драматург Микола Куліш, поети Володимир Сосюра і Павло Тичина, художники Василь Седляр та Іван Падалка, закладав основи вітчизняного дизайну Василь Єрмілов. Однак на початку 30-х років ситуація змінилася: сталінізм пішов в наступ. У 1930-му пролунав перший «дзвінок» для всіх, хто прагнув розвивати українську національну культуру – відбувся процес над міфічною організацією «Спілка визволення України», за яким було репресовано майже півтисячі людей, насамперед – українська інтелігенція. З 1934 року столиця переїхала з Харкова до Києва, слідом виїхало багато колег Катерини Оловейникової. Зоя Гайдай, Іван Паторжинський, Микола Частий, Арій Пазовський, Марія Литвиненко-Вольгемут у 1934–1935 роках стали провідними солістами в Київському театрі опери та балету. Марія Литвиненко-Вольгемут радила своїй учениці: набирайся досвіду, незабаром побачимося в Києві, будемо працювати на одній сцені. Але – не склалося...
На одній зі своїх вистав Катерина помітила високого, видного, усміхненого чоловіка років тридцяти. Він з’являвся знову і знову, а після вистави за куліси білетерки приносили їй величезний букет червоних троянд. Одного разу він наважився прийти з букетом сам...
Її обранця звали Пімен Чернюк. Він був її ровесником, народився в селі на Вінниччині, навчався в інженерному інституті, з 1926 року – член партії, працював у Харківському міськкомі.
З листа Катерини Оловейникової: «Ми так кохали одне одного, такі мали світлі, високі плани на майбутнє. Звичайно ж, не закривали очей на те, що коїлося навколо. Самогубство Миколи Хвильового і Скрипника (обох я й Пимен добре знали), арешт «ворогів народу», яких ми з чоловіком ворогами назвати не могли – усе це нервувало, насторожувало. Та інстинктивно тягнулися до світлих моментів, Запросили мене на роботу в Ленінградську оперу – приємно, хоча ж України я не покину; пропонують кількамісячні гастролі в Італію – поїхала, але ж як без Пимона... А чоловік почав ставати дедалі похмурішим. Якось перебрав мої книги, попросив комусь віддати чи заховати томики Куліша, Вишні, Хвильового, Косинки з теплими дарчими написами на моє ім’я. Моє серце стискалося. Я інстинктивно чекала біди».
Біда прийшла скоро. Занадто скоро. Dони були разом усього три місяці. Три місяці щастя – а за ними жах, який тривав не один десяток років.
Арешт за лаштунками
Пимена заарештували 1 жовтня 1937 року. Катерині люди в шкіряних плащах крізь зуби процідили: «за контрреволюційну діяльність» – і повели. Разом з іншими дружинами і матерями Катерина днями простоювала під нескінченними осінніми дощами перед слідчим ізолятором на Холодній горі в надії, що дозволять передачу або побачення – але марно. Потім помітила за собою стеження. Через два місяці прийшли і за нею.
Зі спогадів Катерини Оловейникової: «Мов зараз бачу свій останній спектакль на харківській сцені. Грала свою Віолетту, зал переповнений, навіть додаткові стільці. Грала механічно, мов у тумані, у трансі. В антракті до гримерної забіг головний адміністратор, обличчя – мов крейда: «Ти знаєш, у залі всі працівники НКВС міста – у формі, жодного цивільного костюма». А мені все байдуже. Зіграла спектакль, зайшла за лаштунки, а там мене вже чекають двоє здорових у тій же формі... Отак через два місяці після арешту чоловіка опинилася на Холодній горі і я, «дружина учасника антирадянської терористичної організації правих».
Півтора місяці вона провела в камері, перш ніж її покликали на допит – перший і останній. Усі звинувачення вона заперечувала. Ще два місяці в камері – і вирок: вісім років виправно-трудових таборів за неінформування про злочинні справи чоловіка-контрреволюціонера. В останній вечір, незадовго до відправлення, Катерина Оловейникова, стоячи в камері біля заґратованого вікна, заспівала улюблену річ Пимена – арію Манон з однойменної опери Жюля Массне. Вона співала в надії, що коханий десь поруч, що він почує, зрозуміє... Співала – і не знала, що його розстріляли незабаром після її арешту – розстріляли й кинули в загальну безіменну могилу.
Дружина зрадника батьківщини
Катерину Оловейникову, якій на той момент ледь виповнилося 30 років, відправили по етапу в АТДЗБ – Акмолинский табір дружин зрадників батьківщини. З цим клеймом вона мала провести майже 20 років. В одному таборі з нею були видатні жінки свого часу: Євгенія Лур’є – мати письменника Юрія Трифонова, дружина письменника Бориса Пільняка, співачка Лідія Русланова, письменниця Галина Серебрякова, матері Булата Окуджави і Майї Плісецької. Подругами Катерини по табору стали артистка Тетяна Окуневська, балерина Рахіль Мессерер, лікар Євгенія Весник – мати актора Євгена Весника. Разом вони босі ліпили глину, перемішуючи її із соломою: ув’язнені робили саманні цеглини для будівництва; разом ділили негаразди, голод і холод ув’язнення.
А потім комусь із табірного начальства спало на думку організувати в таборі театр, благо і артистів, і музикантів тут було більш ніж достатньо. Катерина Оловейникова увійшла до складу цієї табірної трупи.
Зі спогадів Георгія Левіна, в’язня КАРлагу, до якого входив і АТДЗБ: «Всі ми, включаючи і артистів, були відокремлені від селища декількома рядами колючого дроту. Задовго до початку концерту біля вахти, в зоні, починався збір учасників. Приходив конвой, який приймав усіх за рахунком, будував по чотири в ряд, попереджав: «Крок вправо і крок вліво вважається втечею», – і колона, супроводжувана з боків охороною з гвинтівками, а то і з собаками, здіймаючи пил, йшла по вулиці селища в клуб. Артисти несли свої костюми, музиканти – інструменти. Після прибуття в центральний клуб – перш за все перерахунок. Службовий вхід і всі виходи, що з’єднують сцену із залом для глядачів, блокувалися охороною. На сцені і під час виступів між лаштунками теж стояли охоронці з гвинтівками. Охоронці супроводжують кожного артиста, що виходить в туалет на дворі... Усе перші ряди на таких концертах заповнювали офіцери НКВС в золотих погонах та їх виряджені дружини. Якщо начальникам щось було не до смаку, вони через своїх підлеглих вказували на ці провинності, а то й карали їх відправкою на загальні важкі роботи. Але, слід визнати, зазвичай вони були задоволені, плескали артистам і навіть вимагали повторення окремих номерів “на біс”». Однак все це становило ілюзію того життя, що залишилася за колючим ґратами, – і, можливо, допомагало вижити.
Не приручили, не зламали
Катерину Оловейникову звільнили в 1945 році, але на Україну повернутися не дозволили; не дозволили їй і жити у великих містах; більш того, не дозволили і повернутися на оперну сцену. Спочатку вона перебивалася випадковими заробітками, а потім співала на сцені Карагандинської філармонії. У 1956-му її реабілітували – «за відсутністю складу злочину». Їй було вже 50, здоров’я було підірвано, та й на зовнішності роки табірного життя не могли не позначитися. До Харкова вона так і не повернулася – не було до кого.
З листа Катерини Оловейникової: «Десяток років тому вже тут, у Москві, я зустріла товариша чоловіка, разом працювали, його свого часу теж репресували, ледве вижив у таборах. Довго розмовляли із земляком, згадували, ділилися пережитим. Він і каже: “Енкаведистам не Пимен був потрібен, а ти. Чернюка взяли для того, щоб мати привід “накрити” його дружину, “українського Соловейка”, славу національної опери. Вони розуміли, що тебе не приручити, як Корнійчука, не зламати, як Тичину – отож, слід з тобою чинити як з Курбасом, Кулішем, Зеровим, Вишнею. Іншими виразниками української культури, яку Сталін наказав знищувати, а потім – і весь наш народ...” Я довго міркувала над тими словами. І схилялася до думки: а це ж правда, жахлива, але правда...»
Її справді не приручили і не зламали. Катерина Оловейникова заплатила за це страшну ціну – вона втратила все, що у неї було: кохання, радість материнства, славу, улюблену роботу, творчість Але вистояла.
Інна Можейко