Як жив та воював останній Герой Харкова
Людина-легенда, він 77 років носив звання Героя Радянського Союзу – адже присвоїли його Михайлу Карпєєву, коли йому було всього 22 роки – в червні 1945-го. Ні, не носив – він і був Героєм. Справжнім.
Хлопчисько з Поволжя, він виріс у селі Якимово. Зараз це вже частина Чебоксар. Прізвище Карпєєв тут і досі мають багато мешканців; є навіть переказ про його походження: був такий собі місцевий підприємець Карп, а його робітники на питання: чий працівник? – відповідали: Карпєєв, так і повелося.
Будинок, в якому народився Михайло Карпєєв (перебудований). Фото: sovch.chuvashia.com
Михайло народився в той самий 1922 рік, коли на Поволжі стався страшний голод. Але родина вижила; дитинство в нього було, як у всіх: бігав із сусідськими хлопцями на Волгу (до неї було всього десь кілометр), «пропадав» в улюбленому місці дитячих ігор – місцевому яру, а взимку – катався на санчатах. Як сталося, що він потрапив до Чебоксарського аероклубу – зараз уже важко сказати, але дивного в цьому нічого не було – льотчики у ті часи були такими ж героями в очах підлітків, як у хлопців 60-70-х космонавти. Їх імена знали усі, а біографії та подвиги вивчали до найменших подробиць.
Будівля школи, в якій вчився Михайло Карпєєв. Фото: sovch.chuvashia.com
У 1940 році Михайло одночасно закінчив середню школу та Чебоксарський аероклуб. Він мріяв про небо, тому вступив у Свердловську авіаційну школу, яка готувала пілотів. Але через 9 місяців у двері постукала війна…
Читайте також: Українець, який винайшов ракету
Тоді це було звичайною справою – усі військові училища екстрено організували прискорений випуск – фронту потрібні були бойові льотчики. Вже в серпні 1941-го сержант Карпєєв спочатку був відряджений в Алма-Ату як інструктор місцевої авіашколи, а невдовзі в складі сформованого 662-го полку нічних бомбардувальників вирушив на фронт.
З фронтовими друзями. Фото: gx.net.ua
950 фронтових днів
Літати він починав на У-2 – літаку розвідки і зв’язку, а по суті – «кукурудзнику», єдиною перевагою якого були безшумність і можливість літати низько над землею. У перший же бойовий виліт молодий льотчик потрапив під зенітний обстріл, але благополучно уникнув його. «Пролітаєш лінію фронту, німці раз – прожектором тобі в кабіну. Опускаєш голову, головою помотаєш, заспокоїшся, летиш далі, скидаєш бомби», – згадував пізніше Михайло Карпєєв. У лютому 1942-го в одному з польотів йому снарядом зенітки перебило ліву руку. До кінця життя Карпєєв вважав, що йому пощастило: живою після кожного вильоту поверталася тільки половина льотчиків. Півроку в госпіталі – і вирок лікарів: тільки в піхоту. Але він домігся, щоб дозволили повернутися на У-2.
Фото: gx.net.ua
Його завданням тепер була підтримка зв’язку зі штабами. За короткий період він здійснив понад сто бойових вильотів – не тільки зв’язувався з партизанами і доставляв їм продовольство, але також неодноразово бомбардував противника.
«Безстрашний, мужній, над полем бою діє грамотно, незважаючи на сильну протидію, вміло маневруючи серед зенітних розривів, знижуючись до бриючого, в упор розстрілюючи техніку та живу силу противника», – таку характеристику дав Михайлу Карпєєву командир полку.
Читайте також: Великий Степанич з невеликої Введенки: «золоті» м’ячі та трагедії життя олімпійського чемпіона
У 1944 році в дивізію надійшли нові літаки – штурмовики Іл-2. Карпєєв умовив командування перевести його в штурмовий авіаполк. «Німці, звичайно, боялися нас. Називали нас «чорна смерть», «літаючий танк», «повітряний месник». Це все, звісно, забезпечувало нам хорошу перемогу. Нас прибуло 18 льотчиків. З прибулих живим залишився тільки я один», – згадував ветеран.
Михайло Карпєєв звільняв Харків, воював на Ленінградському, Сталінградському, Південному, 4-му Українському і 3-му Білоруському фронтах.
Фото: gx.net.ua
До травня 1945 року гвардії лейтенант Михайло Карпєєв був заступником командира і одночасно штурманом ескадрильї 75-го гвардійського штурмового авіаполку (1-ї гвардійської штурмової авіадивізії 1-ї повітряної армії 3-го Білоруського фронту). На той час він здійснив 310 бойових вильотів з розвідкою, штурмуванням і бомбардуванням скупчень бойової техніки і живої сили противника, доставкою вантажів і здійсненням зв’язку.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року за «здійснені 310 бойових вильотів і проявлені з цим мужність, героїзм, відвагу і доблесть» гвардії лейтенант Михайло Карпєєв був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна за номером 55021 і медалі «Золота Зірка».
Фото: gx.net.ua
З військових характеристик Михайла Карпєєва:
«На бойові завдання літає як провідний пари і заступник провідного. У боях з німецькими окупантами безстрашний, мужній, відважний воїн...»
«Під час виконання бойового завдання сміливий, наполегливий. Володіє хорошими організаторськими здібностями. Незважаючи на невеликий досвід у бойовій роботі, проявив себе як хороший організатор і вихователь-керівник...»
«У повітряних боях із супротивником безстрашний, мужній воїн. На бойові завдання літає з великим бажанням і завжди виконує їх на добре і відмінно. У складній повітряній обстановці не губиться, а приймає правильне рішення. Літає впевнено і грамотно. Гвардії лейтенант Карпєєв у полку вважається як кращий льотчик-керівник...»
У мирний час
Війна закінчилася, коли Михайлу Карпєєву було 22 роки. Життя без неба він собі не уявляв, тому залишився в армії. Він закінчив курси підвищення кваліфікації командирів ескадрилій, а в 1952 році – Військово-повітряну академію, після чого був заступником начальника навчально-льотної підготовки Качинського військового авіаційного училища льотчиків.
У 1960 році він переводиться до Харкова – міста, яке він колись визволяв, – як начальник навчально-льотного відділу Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Щоправда, незабаром його відправили разом із сім’єю в спеціальне відрядження до Афганістану на цілих чотири роки, але з Харковом Михайло Карпєєв більше не розлучався. Вийшовши в 1978 році у відставку, він продовжує працювати інженером на ХТЗ. Займався громадською роботою; зустрічався із школярами, молоддю та студентами: розповідав про війну.
Фото: gx.net.ua
У 2005 році йому було присвоєно звання генерал-полковника авіації. Він був не просто легендою Харкова або легендою авіації, володарем 42 воєнних нагород – він був хранителем безцінних спогадів про війну, якими щедро ділився з післявоєнними поколіннями.
Агрегат для Шебелинки: як харків'яни дали друге життя старим авіамоторам
Скорботний день 22 червня: що відбувалось на Харківщині 80 років тому
У Харкові пішов з життя останній Герой Радянського Союзу
Принципова, вимоглива і сердечна: історія життя колишньої директорки школи зі Старовірівської громади