Навчати попри війну: як вчителі Дергачівщини підтримують своїх учнів

Виходила з окупації мінним полем 

Юлія Руда нині викладає математику в підземній школі в Дергачах. До повномасштабного вторгнення жінка жила в селі Токарівка. Велику війну зустріла вдома разом з донькою. Ранок 24 лютого вони пам’ятають до деталей.

Перші хвилини після вибухів жінка описує як повний шок.

«Було незрозуміло, що робити, куди бігти. Ми, мабуть, перші пів години просто сиділи у ванній кімнаті й тремтіли. Все вибухає, летить», – розповіла журналістці «Слобідського краю» Юлія.

Згодом вони спустилися у підвал будинку. Там і провели перші дні війни. А через деякий час у село зайшли російські військові. Вони ходили по будинках, перевіряли документи та телефони.

«Дуже не хотілося давати їм свої документи. Усередині була така ненависть – чому я повинна щось пояснювати тим, хто прийшов до мене додому зі зброєю», – говорить жінка.

Так вони прожили три місяці, намагаючись якомога рідше виходити з дому та не потрапляти на очі окупантам. Найбільше лякала невідомість, зізнається Юлія.

«Тільки через місяць або два я подумала, що продукти ж колись закінчаться. У той момент мозок працював тільки на виживання – як уціліти», – розповідає вчителька.

З часом ситуація ставала дедалі небезпечнішою – гинули люди, руйнувалися будинки. Тоді місцеві жителі почали шукати шляхи, як вийти з окупації.

«Світла не було, вода була через раз, але ще був газ. Ми іноді під обстрілами швидко щось готували й знову спускалися у підвал. Люди почали тихенько дізнаватися, чи можна якось пройти до сусіднього селища. Але дороги були заміновані, і ніхто точно не знав, де безпечно. Ми довго не наважувалися на втечу. Донька дуже боялася навіть виходити з підвалу. Якщо я виходила з під’їзду – у неї вже була істерика», – ділиться жінка.

Та все ж Юлія з донькою наважилися на втечу з окупації, й разом з групою односельців вони вирішили спробувати вибратися. Цей шлях люди назвали «дорогою життя».

«Ми йшли по мінному полю. Йшли крок у крок одне за одним. Трава була по коліна, і ми боялися зачепити міну. Йшли дуже обережно, але в той момент ми розуміли – це наш єдиний шанс: або ми вийдемо, або загинемо тут», – додає вчителька.

До сусіднього селища вони дісталися вже під вечір, воно було під контролем України. Той день – 5 травня – жінка називає їхнім з донькою другим днем народження. Нині Юлія живе в Харкові та працює у школі в Дергачах. Вона розповідає, що після початку повномасштабної війни вчителі її рідної школи роз’їхалися по різних містах. Згодом колектив вдалося знову згуртувати.

«Ми всі почали телефонувати одне одному, поступово збиралися. Зрозуміли, що в нас є учні, яких ми не маємо права покинути. Треба підтримувати дітей і продовжувати навчання», – зазначає вчителька.

Спочатку уроки проводили онлайн. Згодом частина педагогів почала працювати в Дергачівському ліцеї № 3. Там жінка працює вже четвертий рік. Нині вона викладає математику та готує старшокласників до випускних іспитів. А після відкриття підземної школи з’явилася можливість частіше бачити учнів наживо.

«Діти дуже скучили за спілкуванням. І ми, вчителі, теж. Зараз є можливість бачити одне одного, і контакт став набагато кращим», – говорить вчителька.

За її словами, сьогодні важливо не лише навчати, а й підтримувати дітей психологічно.

«Я завжди починаю урок з простого питання: як ви спали, як ваші справи? Дітям дуже потрібні підтримка і тепло. Нам, дорослим, важко, але дітям, думаю, ще важче», – додає Юлія.

Працює в підземній школі

Вчителька початкових класів Дергачівського ліцею № 3 Тетяна Ярова понад 42 роки працює в освіті. Зараз вона навчає 26 першокласників у підземній школі.

«Батьки водять дітей до школи із задоволенням. І ми дуже раді, що маємо можливість зустрічатися з дітьми», – розповідає Тетяна.

Особисто для неї війна стала важким випробуванням. Має двох синів-військових, один з них загинув у 2023 році під час виконання бойового завдання.

«Старший мій син нині полковник, він був військовим ще до повномасштабного вторгнення. А молодший син був льотчиком, він закінчив Харківський університет повітряних сил у листопаді й тільки призвався у 18-ту бригаду в Полтаві. Прослужив там пів року й потрапив на війну. Він мріяв жити. З початку війни зробив 100 бойових вильотів, але на 101-му загинув. Це сталося 29 серпня 2023 року», — говорить жінка.

Попри втрату, вона продовжує працювати у школі, каже, це дає сили жити далі. 

«Діти дали мені сили жити далі. Коли бачиш їхні посмішки, розумієш, що треба жити і працювати заради них і заради України», – зазначає Тетяна.

Відновили навчання

Після початку повномасштабного вторгнення освітній процес у Дергачівській громаді довелося відновлювати фактично з нуля. Й нині в підземній школі громади у змішаному форматі навчаються понад 800 школярів з трьох ліцеїв. У перші місяці війни вчителі та учні фактично залишилися без зв’язку. Інформацію про дітей і педагогів передавали через знайомих, учителів та директорів шкіл. 

«Мобільного зв’язку не було, світла та газопостачання не було в багатьох населених пунктах, не було інтернету. Але ми постійно намагалися тримати зв’язок з учнями, з вчителями, з батьками, взагалі з усіма учасниками освітнього процесу», – розповідає начальниця Управління освіти та культури Дергачівської міської ради Вікторія Балюк.

Після деокупації восени 2022 року освітяни почали поступово відновлювати роботу закладів. Згодом у громаді почали створювати безпечні простори, де вчителі могли зустрічатися з дітьми, проводити заняття та надавати психологічну підтримку.

«Після пережитого під час окупації і активних бойових дій дітям було дуже важливо знову спілкуватися між собою і з учителями. Такі зустрічі допомогли їм поступово повернутися до навчання. І на сьогодні учні Дергачівської громади постійно беруть участь в олімпіадах, наукових проєктах, у різних конкурсах», – говорить Вікторія Балюк.