Як жителі прифронтових громад Харківщини допомагають та зберігають пам’ять про свій дім

Зооволонтерка Олена Босенко до повномасштабної війни разом з однодумцями займалася стерилізацією та прилаштуванням безпритульних тварин. У Борівській громаді волонтери знали майже кожного собаку й кота. У 2024 році Борову почали сильно обстрілювати, тоді безпекова ситуація у громаді значно погіршилася.

Люди масово евакуювалися, а багато домашніх тварин залишилися на вулицях. Тоді волонтери розпочали евакуацію, і за рік їм удалося вивезти та прилаштувати 460 собак і котів. Тварин приймали притулки у Полтаві, Кременчуці, Києві та інших містах, а інколи – родини по всій Україні. Одна така евакуація тривала до двох діб і становила майже 2000 кілометрів дороги.

«Наразі ситуація така, що ми вже майже місяць не можемо заїхати у громаду. Там дуже багато дронів, останній заїзд був жахливий, наші дівчата могли втратити життя. Тоді було влучання в легковий автомобіль, їм, на щастя, вдалося виїхати. Вони вивезли собак, ще й чоловіка евакуювали, який блукав руїнами та шукав сліди від автівок з надією, що його хтось вивезе з Борової. Нам уже й військові сказали, щоб ми туди не їздили, бо дрони буквально полюють на все живе», – розповіла журналістці «Слобідського краю» зооволонтерка.

Ситуація ускладнилася після нових ударів КАБами по багатоповерхівках у Боровій. Саме в підвалах цих будинків переховувалася частина покинутих тварин. За оцінками волонтерів, у громаді досі можуть залишатися понад сто собак, переважно середніх і великих, а точну кількість котів установити неможливо. Частину тварин раніше підгодовували місцеві жителі, однак тепер дістатися до них дедалі важче.

«Ніхто не знає, чим зараз харчуються ці тварини. Людям там і самим дуже важко зараз виживати, прильоти серйозні – руйнуються і панельні, і цегляні будинки, росіяни просто добивають усе, руйнування критичні», – говорить Олена.

Наразі частину корму передають через військових. Нещодавно таким способом вдалося доправити 60 кілограмів. Ті тварини, яких вдалося вивезти раніше, нині на перетримці. Йдеться приблизно про 30 собак і котів, для яких продовжують шукати родини або місця у притулках.

«Раніше ми також везли тварин в Ізюм та Гороховатку, там ми знайшли двори. Але в одному дворі багато тварин не втримаєш, до того ж комусь потрібно було будувати будки, годувати. Дівчата наші й так без роботи залишилися, а потрібні гроші на пальне, на корм. Волонтерство насправді дуже дорого коштує. Тому наразі, на жаль, гарних новин немає. Єдине, що можемо зараз – шукати корм, передавати його захисникам, які їдуть у Борову та годують тварин», – ділиться жінка.

Утім навіть на відстані волонтери намагаються підтримувати зв’язок з громадою – шукають корм, організовують перетримку для евакуйованих тварин і ведуть сторінки в соцмережах, де розповідають історії з Борової. Це, каже Олена, ще один спосіб зберегти пам’ять про рідний дім.

Подібні ініціативи з’являються і в інших прифронтових містах Харківщини. Наприклад, жителі Вовчанська вже втретє створюють петицію про надання Вовчанську статусу міста-героя. Першу петицію оприлюднили 25 червня 2025 року, тоді її підтримали 2164 людини. Другу зареєстрували 14 жовтня 2025-го, її підписали 9045 людей. Третя подана 19 січня 2026 року, й поки що її підтримало менше тисячі людей.

«Вовчанськ – прикордонне місто, що безпосередньо межує з територією російської федерації. Оборона Вовчанська є не локальним епізодом війни, а безперервним стримуванням ворога на державному кордоні. Бої за нього тривають понад 500 днів. Місто знищене, але його оборона не припинена. Ця петиція є зверненням не про символи заради символів, а про історичну фіксацію героїзму знищеного міста, яке понад 500 днів тримає кордон України», – зазначає автор петиції Едуард Кожелупенко.

Також мешканці Вовчанська впевнені, що статус міста-героя може допомогти залучити міжнародні інвестиції для майбутнього відновлення міста.

У Куп’янську, який пережив окупацію і продовжує потерпати від щоденних обстрілів та намагань повторно його захопити, мешканці також об’єднуються, щоб не дати місту зникнути. Люди створюють ініціативи, спільноти в соцмережах, збирають історії про довоєнний Куп’янськ і допомагають одне одному після евакуації.

«Я зараз працюю з ветеранами війни та демобілізованими особами в Центрі підтримки куп’янчан. Ми хоч і не вдома, але тримаємося разом, допомагаємо одне одному. Я рада, що я тут і допомагаю людям», – говорить фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Ольга Шульга.

Для багатьох це спосіб не втратити зв’язок з місцем, де вони народилися, навчалися та жили. Навіть якщо громада зараз зруйнована або безпекова ситуація там критична, дім залишається важливою частиною їхньої ідентичності. І поки волонтери рятують тварин, а мешканці створюють ініціативи й петиції, пам’ять про ці міста продовжує жити разом з людьми, які мріють колись повернутися додому.