Евакуація без «зелених коридорів»: як волонтери вивозять людей з окупованої Харківщини

Про те, як організовується евакуація та з якими проблемами стикаються волонтери, «Слобідському краю» розповіли координатор з евакуації п’яти харківських штабів Віталій Дмитрюк та куратор «Допоможемо виїхати»(Helping to Leave) по Харківщині Діна Уріх.

Війна навчила волонтерству

До 24 лютого Віталій Дмитрюк був далеким від волонтерства. Працював у сфері обслуговування, мав власноруч розвинений бізнес з продажу автозвуку та аксесуарів для машин. Грав у американський футбол та був менеджером команди. А на п’ятий день повномасштабного вторгнення вирішив, що сидіти вдома та дивитися, як ворог руйнує країну, не може.

– Коли окупанти почали бомбити місто та наступати, багато людей сиділи вдома, зокрема і я. Ми не знали, що робити в перші дні. Ці перші кілька діб були найгарячішими, у місто заходив ворог, були бої. І тоді я побачив паніку, побачив скільки людей покидає Харків. Десь на п’ятий день я зрозумів, що просто дивитися на те, що відбувається – нестерпно, і почав вивозити людей, – розповідає Віталій.

Йому почали надходити дзвінки від знайомих з проханням вивезти їх на вокзал. Згодом номер Віталія почав поширюватися людьми та по групах у месенджерах.

У перший тиждень волонтерства чоловік усвідомив важливість своєї справи. Одна із сімей, яку він вивіз з Харкова, зателефонувала наступного дня.

– Після того, як я відвіз їх на вокзал, мені зателефонував чоловік. Він дякував та плакав, казав, що в їх будинок влучила ракета. Якби я їх тоді не вивіз, могло б статися страшне, – згадує Віталій.

За кермом власного автомобіля волонтер перебував із самого ранку до пізнього вечора.

– Вивозив людей з дуже небезпечних районів міста. Декілька разів їздив в область, забирав звідти сім’ї військових. А потім настав такий час, коли вивозити вже було нікого. Місто стало порожнім, – каже чоловік.

А потім Віталій дізнався, що на Харківщині залишилося багато покинутих літніх людей, тож вирішив доставляти їм необхідні продукти. Першу гуманітарну допомогу йому допомогли зібрати військові.

– Бійці сказали, що харчів у них забагато, а їсти часу немає, тому продукти можуть просто зіпсуватися. Вони запропонували віддати ці харчі людям, ще й свої пайки віддали. А ще ворожі обстріли зруйнували ринок, там багато овочів та фруктів лишилося. Ми зібрали всі ці продукти – і я погнав їх розвозити, – розповідає Віталій.

Після цього Дмитрюк зібрав цілу команду з 15 людей серед своїх знайомих у сфері IT та SMM, а також просто небайдужих людей. У Телеграмі та Інстаграмі вони створили свої сторінки, почали поширювати інформацію про свій гуманітарний штаб. Люди писали, просили вивезти з Харківщини або доставити ліки та продукти.

– Ми зробили новий софт штабу, аби ще більше прискорити процес допомоги. Я збирав донати, купував необхідні товари, шукав «гуманітарку». Спочатку ми все робили своїми силами, а потім «просіли» по фінансах. Шукав фонди, просив про підтримку всіх, кого міг. Я починав з власного гаража, сам збирав ці пакети з «гуманітаркою», на власній машині її розвозив, а тут у мене команда. Я не маю права підвести їх, – ділиться чоловік.

Наразі команда вийшла на більший рівень, переїхала на склад 770 квадратів та працює разом з Kharkiv Help. Із засновником цього штабу Олексієм Маслом Віталій познайомився на початку своєї волонтерської роботи.

– Я був слабкішим за нього тоді, але зараз я «підріс», і ми працюємо як одна команда. Наразі мій штаб налічує 60 людей, – зазначає волонтер.

У штабі Help me Kharkiv працювали поліціянти. У вільний від роботи час вони розвозили їжу потребуючим. Дві доби, які їм давали для відпочинку, хлопці використовували для допомоги людям. Наразі вони влаштувалися в ТРО, Віталій каже, що дуже пишається ними. Штаб всіляко підтримує ТРО та ЗСУ.

– Наших хлопців, що волонтерили, а тепер захищають країну, ми екіпіруємо по повній. Вдягаємо, взуваємо, робимо все, аби вони могли вести бої у повній екіпіровці та не думали про те, де її знайти, – зауважує чоловік.

Кидали дітей в окопи, аби врятувати від обстрілів

Три найбільші евакуації з окупованих територій Харківщини були скоординовані Віталієм Дмитрюком.
– Як би це не звучало, але до будь-якого роду діяльності я ставлюся так: «Ти повинен стати в цьому кращим». Коли я грав в американський футбол – був капітаном команди. Коли займався автозвуком – мав бути кращим на змаганнях. Тут у мене такий самий підхід, починав з малого, потім прогнозував, що треба робити, аби стати кориснішим. Це як у бізнесі та спорті, з малого до величин, – зазначає координатор евакуацій.

У команди розширилися знайомства серед військових, побільшало ресурсів та партнерів. Допомагаючи ЗСУ, волонтери здобули собі авторитет, тому, коли почалися розмови про евакуацію, військові радили залучити команду Віталія.

За словами координатора-волонтера, вперше він дізнався про умовний коридор з окупованої території випадково і почав міркувати, як можна організувати централізовану евакуацію. На Дмитрюка вийшла чеська організація «Helping to Leave», і спільними зусиллями вони змогли організувати першу масштабну евакуацію з окупованих територій.

– До цього я вивозив людей з небезпечних районів, але вперше заявив про себе владі, коли дізнався про ймовірний вихід з окупації. Тоді я передав цю інформацію відповідним органам, після цього мене викликали в ХОВА на апаратну нараду, там ми обговорили це питання. Але серйозно мене та мою ідею не сприйняли. Я казав, що близько 300 людей зможемо вивезти з окупації, хоча вже тоді ми були готові до двох тисяч. У підсумку в нас вийшло вивезти 1200 людей, – згадує Віталій.

Реалії першої масштабної евакуації були такі: на місцях велике скупчення людей та брак транспорту. Всього цього волонтер намагався уникати у своїх попередніх евакуаціях. До цього Віталій провів близько 50 евакуацій з Харківщини, щоправда, у менших розмірах. Як він згадує, їздили з людьми під обстрілами, стрибали з машин на ходу, ховалися від прильотів. Під час першої великої евакуації довелося багато питань вирішувати прямо на ходу, але завдяки спільним зусиллям усе вдалося.

Евакуація закінчилася за наказом військових. Як тільки автобуси з людьми покинули місце збору, там почався жорстокий ворожий обстріл з «градів».

Після цього Віталія ще раз запросили на апаратну нараду ХОВА. На таких заходах він надає владі первинні дані, всю інформацію, що знає про окуповані території: яка там ситуація та скільки людей планується вивезти. 

– Там сидять СБУ, представники обласної військової адміністрації, ДСНС, логісти, багато людей з різними важелями влади… І я – звичайний волонтер Вєтал, – сміється Дмитрюк.

Під час другої евакуації, коли вдалось вивезти з окупованих територій 1500 людей, військові рф почали обстрілювати перевальний пункт.

– По нас почався обстріл з мінометів, там було багато людей, зокрема і маленькі діти. Ми просто почали кидати дітей в окопи, викидали речі з автобусів та бусів, ховали туди людей. На дорозі всюди валялися речі, а ми запихали всіх людей у все, що може рухатися, аби вони швидко покинули цю територію. Я зі своєю командою та військовими падали під дерева, ховалися у «зеленці», повзали – просто рятувалися від снарядів. Поки останній мій автобус не виїде з небезпечної території, я не можу поїхати. Тому я по рації почав кричати своїм: «Їдемо!». І тільки коли виїхала наша остання машина, ми почали звідти вибиратися, військові нам показали куди йти, де треба повзти, – згадує Віталій.

Військові рф наче «натякали», що евакуація має закінчитися, але волонтери не зупинилися на півшляху.

– Після цього обстрілу змогли вивезти ще 400 людей. Треба вміти підлаштовуватися під обставини. Так, умови погані, але в нас вся команда «стріляна», нас цим не злякати, – розповідає чоловік.

Віталій каже, що умови, в яких вони працюють, завжди пекельні. Одного разу він вирішив поїхати з волонтерами до населеного пункту, який розташований між позиціями українських військових та ворожих.

– Там постійно йшли обстріли з усіх боків. Я туди поїхав, бо просто відчував, що може статися якийсь форс-мажор, і люди захочуть поїхати. Так і сталося, – згадує волонтер.

У підвалах під будинками сиділи люди, які не могли вийти на вулицю через обстріли. Перші 22 людини виїхали нормально, але останні 48 цивільних декілька годин не могли залишити це місце.

– Зазвичай як усе відбувається: з тієї сторони «бах», потім з іншої, і завжди є перерва між обстрілами. А тут просто без кінця гатять, і ми людей то з підвалу в машину, то з машини у підвал. Прильоти були жорстокі, падали стовпи, дерева – ну просто пекло. Я сидів і думав: «Боже, що ж ви виїхати не даєте», – розповідає Віталій.

Коли обстріли стихли, волонтери одразу посадили 48 цивільних у машини та поїхали у безпечне місце.

Віталій каже, що найбільше в евакуаціях у його пам’яті закарбовуються діти.

– Узагалі я дуже черствий у плані емоцій, багато всього побачив за цю війну. Але запам’ятовуються реально діти, немовлята, маленькі такі на руках у мами. Бабусі, які нас цілують, обіймають, кажуть: «Дякуємо дуже, наші солдатики. Ми в Україні!». Ті воїни, які працюють разом з нами, вони старші за мене, у них є сім’ї та діти. І я бачу, як їхні очі наповнюються сльозами, коли вони бачать цих дітей. Назавжди запам’ятаю, як плачуть жінки, вони просто ревуть від того, що знаходяться в Україні та у безпеці, – зазначає координатор евакуацій.

Під час третьої евакуації штабам удалося вивезти ще понад 1700 людей з окупованих територій. 

«Це не «зелений коридор», але вибиратися з окупації треба»

Діна Уріх у перший день війни пішла на антивоєнний мітинг проти агресії росії в Іспанії. Сама приймала українських біженців у своєму будинку, допомагала збирати «гуманітарку» та інформувала українців про оформлення документів і інші важливі речі.

– На початку квітня я побачила в Інтернеті «Helping to Leave», одразу написала, що хочу волонтерити, й мене прийняли, – розповідає жінка.

От що Віталій каже про співробітництво з Діною.

– Діна – це мій язик та мозок, а я – її руки та ноги тут, в Україні. Вона мозковий центр, доносить інформацію до людей, а я розв’язую інші проблеми на місці, – пояснює Дмитрюк. 

Бот «Helping to Leave» приймає заявки людей, що хочуть виїхати з будь-якого населеного пункту України. Це інтернаціональна чеська компанія, у ній працюють люди з багатьох країн світу.

– Ми допомагаємо людям виїхати на захід України або за кордон, туди, де вони будуть почуватися у безпеці. Але ми в жодному разі не вивозимо людей на територію рф або білорусі. Навпаки, ми допомагаємо українцям звідти вибратися, якщо їх примусово депортували, й відмовляємо людей від евакуації на ті території. Деякі вважають це єдиним виходом – евакуюватися на росію, а потім повернутися в Україну. Але ми шукаємо варіанти, безпечніші та кращі, – зазначає Діна.

У бот людина подає інформацію про кількість охочих виїхати з небезпечних територій, їхні медичні особливості. Потім до спілкування приєднується оператор, з яким далі треба обговорювати можливі варіанти виїзду.

– У нас є спеціальні групи, які працюють із «важкими» регіонами. До Харківської області входжу я. Близько 90 % заяв з окупованих територій надають родичі та близькі тих, хто зараз знаходиться у пастці окупантів. Люди пишуть: «Допоможіть, у мене в селі залишилася бабуся, вона погано ходить, її треба вивезти», і ми реагуємо, – розповідає координаторка по Харківській області.

Як каже Діна, передавати інформацію про евакуації дуже складно. Окупанти постійно глушать зв’язок, тому доводиться шукати різноманітні варіанти.

– Часто людям доводиться їхати чи йти багато кілометрів, щоб додзвонитися рідним. Тому процеси комунікації, організації дуже складні та кропіткі. Важко прокладати маршрути через мінування, ми повинні бути впевненими, що дороги, якими виїжджатимуть люди, відносно безпечні. Люди, які мають власні автомобілі та зайве місце в них, обов’язково підбирають інших людей, які не мають транспорту. Ми збираємо всю цю інформацію та координуємо процес виїзду, – зауважує жінка.

У багатьох зверненнях людей через бот є такі повідомлення: «Передайте, будь ласка, моїм рідним за такою адресою, що буде евакуація». Тоді волонтери через родичів або знайомих інших людей просять прийти на цю адресу та повідомити інформацію.

– Нас запитують, чи вдалося додзвонитися хоч до когось у конкретному населеному пункті, просять зайти за адресою та повідомити про евакуацію. Інші просять допомогти вмовити дідуся, який не хоче виїжджати з окупації. Запитують, чи можемо ми вплинути на те, щоб окупанти випустили людину і чому ні, – зазначає Діна.

Інформацію про кількість людей, що будуть евакуюватися, організація передає харківському штабу.

– Ми даємо штабу Віталія інформацію про складні кейси – це хворі люди, діти, які виїжджають самі. Дітей, наприклад, треба брати в першу чергу та віддавати батькам. У кожній евакуації є діти, які виїжджають самі. Як правило, це ті, хто поїхав до бабусі чи дідуся в гості напередодні війни. Батьки, зрозуміло, перебувають у паніці, звертаються до нас – і ми допомагаємо, – розповідає координаторка.

За словами Діни, трапляються випадки, коли окупанти викрадають людей та вивозять на територію рф. У таких ситуаціях діти також залишаються самі в окупації. Тоді волонтери допомагають батькам вибратися з росії, а вже потім за дорученням вивозять дітей на підконтрольні території.

Під час другої масштабної евакуації, коли військові рф обстріляли перевальний пункт, команда Діни була на зв’язку з людьми.

– Це був шок. Узагалі кожна евакуація дуже важко переноситься в емоційному плані. Ми на зв’язку з нашими людьми постійно. Вони все нам пишуть: «Ми проїхали блокпост», «Нас не пустили, пробуємо ще раз», «Об’їжджаємо дорогу, робимо крюк». А тут нам приходить повідомлення: «Нас обстрілюють». Ми дуже боялися, хвилювалися. Ці люди для нас, як рідні, ми не просто прийняли заяву, сказали куди треба їхати й все. Коли вони пишуть: «Боже, ми виїхали», у всієї команди сльози на очах, це дуже емоційний момент, – каже координаторка.

У команді Діни працюють 30–40 активних волонтерів, вони мають бути постійно на зв’язку. Людям на окупованих територіях пояснюють, що це не «зелений коридор», але вибиратися треба.

– Коли спілкуєшся з людьми, ти маєш підтримувати їх… Але в цей момент ми розуміємо свою безпомічність. Аби волонтери не вигоряли, ми завжди на зв’язку з психологами, – зазначає жінка.

З віддаленого населеного пункту, що знаходиться під окупацією, волонтерам Helping to Leave вдалося вивезти літню жінку.

– Там узагалі не було зв’язку, нам телефонувала її онука, благала допомогти. Ця бабуся жила у підвалі. Ми знайшли в цьому населеному пункті людину, яка змогла туди прийти та самостійно витягти жінку. Це був дуже складний випадок, декілька днів з ночівлями стареньку звідти вивозили, – розповідає Діна.

За її словами, емоційно важко спілкуватися з людьми, яких наразі неможливо вивезти з окупації.

– До мене звернувся хлопець з інвалідністю, який перебуває на окупованій території. Він дуже хоче виїхати звідти. Ми спілкуємося щодня, він завжди питає: «Ну що там, як справи? Ще не можна їхати?». Це важко… Я мрію, аби він зміг вибратися з того пекла, – ділиться Діна Уріх.

Волонтерка розповідає, що однією з проблем роботи є недостатність перевізників на окупованих територіях, а ще – труднощі з готівкою.

– Часто перевізник бере тільки готівку. Ми просимо тих, хто евакуюється, заплатити йому. А коли люди приїжджають на підконтрольні території, ми кидаємо їм гроші на карту, – пояснює Діна.

У першу чергу Helping to leave компенсує витрати сім’ям з дітьми та літнім людям. Попри складну ситуацію з донатами, вони намагаються максимально покрити витрати харківських штабів та людей.

– Буває таке, що люди, коли вже в’їжджають на підконтрольні Україні території та почувають себе у безпеці, відмовляються від компенсацій. Кажуть, що іншим це буде потрібніше. Ми всі сиділи зі сльозами на очах. Цим людям ще самим потрібна реабілітація, психологічна допомога, але їх вчинки просто дивують нас, – ділиться жінка.

Своєю щирістю волонтерів дивують і деякі перевізники.

– Водії, які, крім функцій перевізника, починають брати на себе і пошук людей, яких треба евакуювати. Один казав: «Що там ваші списки, я вам зараз сам знайду людей. Ось бабуся є лежача, її треба вивозити терміново!» – пояснює Діна.

За її словами, зазвичай такі водії знижують вартість на перевезення або взагалі відмовляються від грошей. 

Евакуйовані люди залишаються на зв’язку з волонтерами ще довгий час та діляться своїми емоціями. Деякі приєднуються до організації, шукають перевізників, передають контакти.

– Вони, як правило, пишуть уже наступного дня. Розповідають, як доїхали, що з ними було в дорозі – це важливо для покращення наших наступних евакуацій. Надсилають нам фото, пишуть, що нарешті зустрілися з рідними. Хтось дуже радіє від того, що є зв’язок: «Я вперше за три місяці бачу, як дзвонить мій телефон! Я слухавку брати не хочу, бо боюся, що він потім не буде дзвонити», – розповідає Діна Уріх.

Волонтери не рекомендують евакуйованим залишатися в Харкові та області, пропонують їхати далі.

«У нас втрат немає, лише одні плюсики»

Діна та Віталій кажуть, що втриматися на такій емоційно важкій роботі допомагає усвідомлення її важливості. 

– Була апатія, втома… Я просто поїхав на три дні до друзів у Полтаву. У них там собаки, я дуже їх люблю. Тож усі ці дні я їв, спав з песиками десь 16 годин на добу і приїхав з новими силами, – сміється Віталій.

На думку волонтерів, дуже важливо задавати правильний рух своїй команді. 

– Ти розумієш, що робиш правильні речі, і це стимулює. Якщо я обираю правильний вектор, то мої люди так само реагують. Вони навіть питають часто: «Вєтал, коли там наступна евакуація?». Їм подобається допомагати іншим. Я хочу надалі нарощувати сили, продовжувати цю роботу. У нас втрат немає, лише одні плюсики, – додає Віталій Дмитрюк. 

«Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів».

Реквізити для допомоги організації «Допомагаємо виїхати»:

BITCOIN

bc1qp3sf0pljgnmygf7spnzrfm8x648yyhcf3trrh2

ETH, USDC (ERC20)

0x473B5abe7Dfa3805986B8622652CA87c6c5a441e

USDT (TRC20)

TM8dg8KM54ytshQKQS6dA17V1QempcGwNm

Банківські реквізити:

Account holder: Helping to Leave, z.s. SWIFT/BIC: TRWIBEB1XXX IBAN: BE88 9672 9467 4141 Wise’s address: Avenue Louise 54, Room S52, Brussels, 1050, Belgium

https://helpingtoleave.org/en#donate