Молочне підприємство на Харківщині допомогло вижити в окупації цілому селу

Окупація

Хотімля – це невеличке село на лівому березі Печенізького водосховища. Воно входить до складу Старосалтівської територіальної громади Харківської області. До найближчого міста – Вовчанська – приблизно 36 кілометрів. До кордону з росією майже 47 кілометрів.

У перші ж дні широкомасштабного вторгнення частина Харківської області була окупована російськими військами. Ця доля не оминула і Хотімлю.

У селі є школа, амбулаторія, база відпочинку, а також фермерські господарства. Одним з таких господарств є невелика молочна ферма «Юпітер», яка виробляє молоко, сир, сметану та інші молочні продукти. Цю ферму побудувала і розвивала родина Ковалів.

24 лютого Наталія Коваль перебувала вдома в Харкові, а її чоловік Андрій – у Хотімлі. Цього дня вони мали зустрітися на фермі, однак російське вторгнення зруйнувало їхні плани. Чоловік був в окупації до червня. А пані Наталія тільки 20 вересня, коли українські військові дозволили, нарешті змогла відвідати «лялечку» – так вона ласкаво називає своє підприємство. Наступного дня жінка написала на своїй фейсбук-сторінці допис, який починався зі слів «Учора була на фермі! Ми вижили!».

За час окупації власники ферми зіткнулися з неймовірною кількістю проблем – відсутністю логістики, кормів та електрики. Останній пункт найбільш важливий, оскільки через автоматизацію вся ферма буквально живе завдяки електриці. Вже зараз, після окупації, з’явилася можливість вирішувати ці негаразди. Відновити електрику обіцяли за тиждень чи два після першого приїзду Наталії на підприємство. Дизельний генератор, який постійно рятував ферму та дозволяв місцевим жителям заряджати свою техніку, весь цей час мав паливо тільки на чотири дні. Однак пані Наталія змогла завдяки підтримці військових та волонтерів завезти шість тонн дизелю, щоб підтримати підприємство. Аби доставити паливо до ферми, потрібно було робити великий гак. Усі мости до Хотімлі знищені, дороги побиті вибухами, деінде ще стирчать снаряди.

– Я дуже рада, що змогла поїхати на ферму. Це було складно, але дуже важливо. Без дизеля ми не могли б навіть поїти та доїти корів. Бо все залежить від електропостачання. Тому я дуже вдячна тим людям, які погодилися поїхати зі мною, попри небезпеку, – каже пані Наталія.

Тепер місцеві жителі зможуть продовжувати заряджати телефони від генератора на фермі, набирати воду, отримувати соціальне молоко, а підприємство своєю чергою може виробляти сири та випікати хліб.

Крафтове підприємство

Історія молочної ферми «Юпітер» почалася у 2013 році. Чоловік Наталії, Андрій Коваль, здобув освіту зоотехніка та став фермером. Невдовзі дружина підтримала чоловіка та почала йому допомагати. Для цього вона кинула роботу викладача в Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця.

Коли родина Ковалів придбала ферму в селі Хотімля, господарство було без тварин. Пані Наталії з чоловіком довелося починати з нуля – реконструювати старі та будувати нові приміщення. Сім’я відновила зруйновані корівники, купила корів. Ставку зробили на українських племінних. Особливу увагу приділили здоров’ю тварин: навіть побудували невеликий цех, в якому виробляють комбікорм. Також відкрили цех переробки молока. З часом розробили власну торговельну марку «Пані Юпітер». Із самого початку Ковалі вирішили виробляти крафтову продукцію, тобто в невеликій кількості, але цілком натуральну та дуже якісну.

– Всі, хто бачив ферму, вважали, що це просто іграшка, настільки все у нас було зроблено з душею. Підприємство хоч і невеличке за українськими мірками, але таке викохане. Ми всі процеси намагалися автоматизувати, – розповідає керівниця підприємства Наталія Коваль.

Усього до початку широкомасштабного вторгнення молочна ферма налічувала 600 тварин, половина з яких це корови. З них близько 180 це дійні корови.

За ці вісім років підприємство піднялося до такого рівня, що почало виробляти молоко екстра-ґатунку, яке купували Харківська міська молочна фабрика-кухня дитячого харчування та Кременчуцький молокозавод (з 2015 року перебуває в складі компанії Danone. – Ред.).

– Це ті підприємства, які потребують високої якості молока і дуже ретельно його перевіряють. Наша продукція відповідала їхнім вимогам, і всі були задоволені, що ми працюємо саме так, – зазначає Наталія Коваль.

До того, як війна прийшла на землі Харківщини, у грудні 2021 року, на фермі також запустили кондитерський цех. У ньому є піч, яка цілком пристосована до випікання хліба, але невеликими обсягами.

Також підприємство надало робочі місця для 40 осіб. Майже половина з них залишилася працювати навіть в окупації. Інша частина виїхала. Багато людей на фермі працювали цілими родинами.

10 днів у підвалі

Востаннє Наталія та Андрій Ковалі бачилися 22 лютого. Вони домовилися, що 24 лютого зустрінуться на підприємстві. Жінка мала залишитися і слідкувати за роботою, а чоловік поїхав би до Харкова. Але через російське вторгнення Андрій був вимушений залишитися в Хотімлі аж до червня.

Рішення поїхати з окупованого села Андрій прийняв після того, як росіяни викрали його і намагалися примусити до співробітництва.

– Вони його затримали. Сказати «заарештували» не можу, бо це ж повинна бути хоч якась законність. Його посадили у машину та відвезли «на підвал». Він там просидів десь 10 днів, – ділиться жінка.

Разом з Андрієм у підвалі сиділи й інші люди. Це були мешканці Вовчанська та навколишніх сіл. Були серед них і хотімляни. Підвал використовувався ворогом як імпровізована в’язниця. З неї «затриманих» виводили на «виправні» роботи.

Наталія Коваль дізналася про долю свого чоловіка від місцевих, яких тримали у підвалі разом з ним.

– Приїхали до Хотімлі, сказали, що чоловік там. Говорили: «Його просто утримують, тому не хвилюйтесь, усе буде добре». У підвалі Андрія протримали 10 днів. Сказати, що я хвилювалась… це не те слово! Я не знаю, як це назвати. Бо закону немає, і там може бути все що завгодно, – ділиться переживаннями пані Наталія.

За її словами, фізичного впливу до чоловіка не застосовували. І коли окупанти випустили Андрія з підвалу, подружжя прийняло рішення, що чоловікові краще виїхати з окупованого села. Бо наступного разу таке викрадення могло б закінчитися трагічно.

В бік України росіяни не випускали. Тому єдиним шляхом порятунку став транзит через росію до однієї з країн Європи, де зараз мешкає син родини Ковалів. Дорогою автомобіль Андрія зламався, і він тимчасово залишився в Європі.

Онлайн-щоденник у Фейсбуці

Майже увесь час, поки Хотімля була в окупації, Наталія вела онлайн-щоденник у Фейсбуці. Там вона розповідала про головні події села. Для багатьох жителів це стало єдиною можливістю дізнатися бодай що-небудь про рідну місцевість і свої оселі. Адже з першого дня майже на всій території населеного пункту не було мобільного зв’язку. Піймати мережу було можливо лише у двох точках: на кладовищі, яке розміщено на пагорбі, та на «коров’ячому пляжі», що на іншому боці села. У Хотімлі переважно залишилися літні люди, які фізично не могли дійти до цих місць.

– Вони (родичі місцевих жителів. – Ред.) дуже хвилювалися. Почали мене питати, чи знаю я, що коїться в селі. А зі мною постійно на зв’язку спочатку був чоловік. Він декілька разів на день ходив на «пляж», щоб зателефонувати мені. Через це я почала писати. Більше для родичів, щоб вони знали, що із селом усе добре, – говорить Наталія.

Однак через деякий час жінці довелося припинити заповнювати свій онлайн-щоденник. Це відбулося після загроз від росіян забрати ферму.

– Сказати, що все гаразд, я не могла, бо це неправда. А писати неправду, то недобре. Писати правду теж не могла. Тому вирішила нічого не писати, – розповідає авторка онлайн-щоденника.

Життя в ізоляції

На початку окупації в Хотімлі було більш-менш спокійно. Проте війна нагадувала про себе гучними вибухами, що доносилися із сусідніх населених пунктів.

А потім кілька разів і Хотімля була обстріляна. По селу стріляли зі ствольної артилерії. В результаті обстрілів отримала контузію місцева жителька, вбило собаку, було зруйновано деякі будівлі, а також електричну підстанцію, через це були перебої зі світлом.

Найбільша проблема села, на думку пані Наталії, це відсутність логістики.

Майже з першого дня широкомасштабного вторгнення село опинилося в ізоляції, як каже жінка, «начебто на острові». Дамба, яка сполучала Старий Салтів з лівим берегом, була пошкоджена, пересуватися нею стало неможливо. Через певний час було зруйновано ще дві переправи через річку в напрямку Вовчанська. З контрольованою Україною територією сполучав пішохідний місток через Печенізьку дамбу, через який під наглядом окупантів волонтери намагались евакуювати жінок з дітьми. Два рази власниці ферми вдалося за допомогою волонтерів передати життєво важливі запчастини та ліки.

За час окупації часто не було електрики, а дизельного палива для генераторів було замало. Це загрожувало тим, що підприємство могло зупинитися, корів довелося б випустити на волю. А оскільки вони не пристосовані до життя в таких умовах, найімовірніше, корови просто б загинули. Знаходити паливо доводилося у будь-яких постачальників, які брали його невідомо де. Часто привозили дизель, змішаний з водою. Через це в генераторі, який живив ферму, коли не було централізованого електропостачання, забився фільтр, а ремонтного комплекту для нього не було. Цей генератор не призначений для постійної роботи, а був лише про всяк випадок. Згодом Наталії вдалося передати для ферми деякі матеріали для доїльної зали та тракторів, а також цей фільтр.

– Цього року він, мабуть, пропрацював більше, ніж за дев’ять минулих років, помножених на три, – каже пані Наталія про генератор, який фактично рятував ферму.

У селі продовжували працювати деякі магазини. Однак їх асортимент зменшився. Туди завозили хліб, крупи, деякі інші продукти. Однак, наприклад, нормального чаю та цукру не було. Ціни на товари були високими.

Отримати пенсійні виплати в окупації було неможливо. З’явилися ті, хто почав заробляти на біді: знімати гроші та віддавати готівку за відсоток.

Хоча росіяни нечасто були в селі, однак вони, за словами жінки, встигли розтрощити всі дачні будинки: виламували двері, виносили бойлери, унітази, меблі. Навіть забирали із собою склопластик. Одна з мешканок Хотімлі жалілася Наталії, що росіяни вкрали котячий корм і будиночок для кішки, який побудував її дідусь. Будиночок не мав особливої ані художньої, ані матеріальної цінності, але був дорогий серцю онуки.

У сусідів окупанти викрали вантажівки, саме на них вони вивозили награбоване майно в невідомому напрямку. Також забирали автомобілі, здебільшого іномарки, простіші машини росіян мало цікавили.

Соціальні молоко та хліб

Найскладнішими, за словами пані Наталії, були перші дні вторгнення. Наприклад, 24 лютого на фермі під завантаження стояв молоковоз, який уже майже під’єднали до танка-охолоджувача. Але в останній момент водій молоковоза отримав команду виїжджати порожнім. Через декілька годин було зруйновано мости. Відтак ферма залишилася з повним холодильником молока. Через це виробництво трохи зупинилося, поки не звільнили холодильники. З цього часу підприємство почало роздавати молоко місцевим жителям.

Також майже відразу в селі почалися проявлятися певні панічні настрої, бо припинилося постачання хліба.

– Не знаю, як у кого, але я теж підпадаю під цю категорію людей, які можуть місяцями не їсти хліба, але коли його нема, то я просто маю його з’їсти! Це, мабуть, нервове, – з певним оптимізмом у голосі говорить Наталія Коваль.

Спочатку кондитерський цех перелаштували і пекли там хліб. Дріжджів не було, тому працівниці підприємства самостійно вирощували закваску. Також на фермі не було достатньо великих запасів борошна, працівники шукали шляхи, як це борошно дістати. Тимчасовим рішенням було випікати кукурудзяний хліб. На комбікормовій установці перемелювали кукурудзу, якою годували корів, та просіювали отримане через сито. Дрібну фракцію залишали для випікання хліба, крупну – відправляли худобі. Вже через 2-3 тижні почало з’являтися борошно, яке можна було придбати.

– Виходить, корови з нами поділилися, – жартує жінка.

Староста Хотімлянського округу Олена Леонець допомагала забезпечувати мешканців села молоком та хлібом. Вона склала списки людей похилого віку, осіб, які мають проблеми з пересуванням, та інших пільгових категорій, щоб надалі виділяти їм гуманітарну допомогу з ферми. Усі інші мешканці Хотімлі ставали в чергу, записувалися, аби отримати продукти. Була домовленість, що на одну родину виділяється одна хлібина.

З початку російського вторгнення ферма безкоштовно видавала людям молоко, однак з’ясувалося, що дехто з мешканців робить з нього кисломолочний сир для продажу. Керівництво підприємства вирішило, що це несправедливо, оскільки вони продовжували платити заробітну платню своїм співробітникам, наскільки це було можливо. Тому Ковалі залишали 300 літрів молока на те, щоб безплатно видавати пільговим категоріям, а для всіх інших установили ціну в п’ять гривень за літр. Трохи згодом на фермі почали знову робити сири та йогурти, щоб підтримувати мешканців. Коли борошно почало надходити в нормальних обсягах, випікали булочки.

Крім того, мешканцям Хотімлі під час окупації допомогла Академія для жінок-підприємниць, яку очолює Дар’я Мустафіна. Наталія Коваль у 2021 році проходила тренінги в цій організації. На Великдень академія оплатила продуктові набори, які від їх імені роздавали працівники ферми самотнім пенсіонеркам, багатодітним родинам та іншим. Як розповідає пані Наталія, однією з головних проблем була звітність, що всі, хто мав отримати цю допомогу – дійсно її отримали. Оскільки село було в окупації, передати друковані матеріали з назвою фонду та словами «Все буде Україна» було просто неможливо. Тому працівники ферми роздрукували це все на принтері та намагалися сфотографувати людей.

– Люди з радістю фотографувалися (для звітності. – Ред.), але я розуміла, що потім не зможу це нікуди викласти. Бо за таку фотографію дійсно можна було опинитись у підвалі. А це ж такі вразливі верстви населення. Ну і навіщо допомагати та підставляти? – питає співрозмовниця.

Звільнення села

Про звільнення села Наталія Коваль дізналася з повідомлень інформаційних каналів у месенджері Телеграм. Тоді з’явилася інформація, що в Хотімлі висадився український десант. Хоча трохи згодом у селі ніхто не розповідав про десантників, оскільки не бачили їх, ділилися тим, як російські військові покидали свої позиції та тікали. Більшість виїхала за один день, інші втекли наступного дня.

– Вони знаходилися в тих самих умовах, що й місцеві жителі – зв’язку не було. Росіяни прокинулись, а нікого немає. І вирішили швиденько тікати, – розповідає жінка.

Після цього вже зайшли українські військові.

– Це була радість, тому що ми витримали, ми змогли, і тепер усе буде добре! Увесь цей час дався дуже важко, – ділиться емоціями Наталія.

Також вона дуже вдячна своїм співробітникам, які залишилися.

– Я завжди казала своїм співробітникам робити так, як вони вважають за потрібне. Бо я розумію, що ферма – це моя дитина, і якщо я її покинула, то не маю права просити інших наглядати за нею. Навіть більше, ризикуючи власним життям. Але я точно знаю, що ці люди, які мене підтримують, вони лишилися. Вони розуміли, що власникам перебувати в окупації може бути небезпечно. Особливо після того, як викрали чоловіка. Працівники зрозуміли, підтримали та сказали, що спробують протриматися, – говорить співрозмовниця.

Що робити після звільнення

Після деокупації на фермі почався новий етап, зараз украй необхідно відновлюватися. Невеликому фермерському господарству «Юпітер» доведеться пройти важкий шлях для того, щоб повернутися до колишнього рівня та стати ще кращим, ніж раніше. Першочергове завдання зараз стоїть перед піротехніками та саперами, які мають перевірити територію громади на предмет вибухівки. Далі вже пані Наталія планує завезти дизель, запчастини для техніки та фахівців з ремонту обладнання.

Одне з головних завдань – привести до ладу поля, щоб наступного року їх засіяти. Бо цьогоріч на них проріс бур’ян у людський зріст.

Не менш важливо оглянути корів. Можливо, деяких здати на м’ясокомбінат, але цей варіант зараз важко втілити.

– Зараз я не знаю, як ми можемо когось вивезти. Бо тією дорогою, якою я їхала, ми биків не вивеземо (адже всі дороги були розбиті. – Ред.). А Вовчанський м’ясокомбінат не відомо, чи буде працювати, – розмірковує Наталія Коваль. – Наразі важко щось конкретно планувати, тому що невідомо, коли повноцінне життя буде відновлено в деокупованих громадах, але є віра та надія.

Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій