45 днів у підвалі: історія директорки ліцею, яка пережила російський полон

Для Лариси Фесенко школа в селі Лісна Стінка Курилівської громади була не просто місцем роботи. Це було її життя, її щоденна праця, її гордість та другий дім. Там вона пропрацювала 40 років – спочатку вчителькою початкових класів, згодом викладала англійську мову, а з 2009 року очолила ліцей. За цей час встигла зробити його таким, яким мріяла бачити: затишним, теплим, сучасним і по-справжньому українським. 

«Я жила школою, і всі це бачили й знали. І односельці, і староста села. У мене навіть більший порядок був саме в ліцеї, а на власний дім я менше уваги звертала. Усе найкраще – туди», – розповіла журналістці медіа «Слобідський край» Лариса Фесенко.

Лісна Стінка – невелике село, але свій ліцей Лариса Фесенко називає особливим. Каже, там кожен куточок був продуманий до деталей. У холі – велика карта України, у класах – сучасні меблі, мультимедійні дошки, у коридорах – українські рушники, стенди, куточки для відпочинку дітей. Вона не приховує, що у школу вкладала і душу, і власні гроші.

«Хотілося, щоб дітям було добре. Щоб вони заходили і відчували: це їхній простір, їхнє місце, де їх люблять і чекають. У нас усе було по-домашньому», – каже жінка.

У перший же день повномасштабної війни вона організувала дистанційне навчання, доручила підготувати укриття, зібрала колектив, щоб налагодити чергування у школі.

«Ми навіть тоді закінчили навчальний рік за українськими програмами. Коли не було інтернету, вчителі розвозили дітям завдання по селах, а потім забирали виконані зошити. Ми трималися як могли», – згадує Лариса Фесенко.

Та згодом окупація дісталася й їхнього села. І разом з нею прийшло те, до чого жінка точно не була готова – вимога співпрацювати з росіянами. Через старосту їй передали записку: з’явитися до Куп’янська і привезти списки вчителів, які готові працювати на росію, поїхати на «перепідготовку» до Курська, а ще – оформити документи на рублеві винагороди.

Того дня вона зібрала весь колектив у ліцеї й сказала те, що вважала єдино правильним.

«Я сказала прямо: «Ви ж розумієте, що зраджуєте себе, дітей, свій ліцей. Будь ласка, підніміть руку, кого я маю внести у список тих, хто йде працювати на росію», – пригадує освітянка.

Спочатку в холі запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся. Але коли вона почала по одному викликати людей до кабінету, реальність виявилася болючою, зізнається пані Лариса.

«Із 17 учителів дев’ятеро сказали, що підуть на співпрацю. Для мене це був удар. Я дивилася на них і не могла повірити. Один колектив, одна школа, одні діти – і раптом така прірва між нами», – каже вчителька.

До Куп’янська Лариса Фесенко все ж поїхала, але не для того, щоб погодитися. Приїхавши на нараду, побачила, що директори інших шкіл уже заповнюють документи для окупаційної влади. Вона ж заявила, що нічого підписувати не буде.

Після цього почався відкритий тиск. А 26 липня 2022 року, коли повернулася додому зі школи, до двору під’їхав чорний джип.

«Вийшли шестеро у балаклавах. Мене схопили просто біля будинку, затягли всередину, зробили обшук, усе перевернули. Шукали українську символіку, документи. А коли знайшли прапор, один з них почав бити мене автоматом у спину і кричати, що зараз застрелить», – розповідає пані Лариса.

Потім їй натягли на голову мішок, наділи кайданки й повезли. Куди саме – вона не знала. Думала, що вже не повернеться живою. Як згодом виявилося, її привезли до відділку поліції у Куп’янську, де в підвалі утримували людей із проукраїнською позицією. Там Лариса Фесенко провела 45 днів.

«Камера була маленька, душна, розрахована на двох, а нас інколи було до 12 жінок. Це була єдина жіноча камера. Нас називали «політичними». Годували трьома ложками вермішелі і двома шматками хліба. Воду пили технічну, нею ж і вмивалися. Я там схудла на 18 кілограмів», – згадує освітянка.

Найстрашнішими були не голод і не холод. Найстрашніше – чути, як у сусідніх кімнатах катують людей, розповідає Лариса.

«Чоловіків били так, що вони хрипіли, а їх добивали далі. Тягнули по коридору й закидали назад у камери. Ми все це чули», – пригадує вчителька.

Її саму викликали на допити двічі. Погрожували, тиснули психологічно, питали, «хто над нею стоїть» і на кого вона працює. Але, каже, фізично її не катували.

«Можливо, Бог уберіг. Але морально вони тиснули страшно. Я думала, що можу звідти і не вийти», – говорить жінка.

На волю Лариса Фесенко вийшла тоді, коли почалася деокупація Куп’янська. Росіяни поспіхом тікали й фактично кинули людей у камерах. Один з ув’язнених чоловіків зумів вибратися, знайшов ключі й почав відкривати двері. Після звільнення її врятували звичайні люди. Одна жінка в Куп’янську, побачивши її виснажений стан, допомогла зупинити машину та заплатила водію, щоб той довіз Ларису до рідного села.

Попри свій стан, вона майже відразу почала думати про школу. Врешті освітній процес вдалося відновити. Та згодом прийшов новий удар: директорка мусила боротися за збереження свого ліцею, роботу якого зрештою призупинили, адже безпекова ситуація в громаді значно погіршилася. Але найбільший удар чекав попереду: російські обстріли знищили і її будинок, і сам ліцей.

Нині Лариса Фесенко живе в Харкові, працює вчителькою англійської мови одразу у двох ліцеях.

«Я вже не хочу ніяких адміністративних посад. Хочу просто бути вчителькою. Мені добре з дітьми, це моя стихія, моє життя», – говорить освітянка.

У 2023 році Лариса Фесенко стала переможницею Global Teacher Prize Ukraine у номінації «Незламність», а згодом представляла Україну в Стокгольмі. Її історію почули за кордоном, про неї знімали сюжети й писали іноземні журналісти. Та сама пані Лариса каже, що найбільша нагорода для неї – не дипломи і не подорожі, а робота з дітьми.

Нагадаємо, жителів прифронтових територій Харківської області закликають не зволікати з евакуацією, адже з кожним днем вона стає все більш ризикованою. Розповідаємо, як записатися на евакуацію, що взяти із собою та на яку допомогу можуть розраховувати люди після приїзду на нове місце.