«Ми вибрались з пекла»: історія директорки школи із села Ізюмське

«Якщо ворог зайде, ти будеш ціллю номер один»

Ще до окупації Борівської громади через обстріли в селі Ізюмське не було зв’язку та Інтернету. Вчителі школи виготовляли картки із завданнями для дітей та на велосипедах розвозили по домівках учнів. 7 квітня ввечері в село приїхали українські військові машини. Вони зупинились біля спорткомплексу школи, й Світлана вирішила допомогти військовим знайти місце перебування.

– Як дізналась, що наші хлопці приїхали, – одразу побігла до них. Відкрила школу та сказала, що вони можуть там розміститися. Я запропонувала їм чай, каву – в них навіть цукру не було. Коли ми побачили їх сухпайок, я вирішила хлопців побалувати як мати. У мене самої син військовий, – розповіла «Слобідському краю» Світлана Титаренко.

Такий вигляд мала Ізюмська ЗОШ І-ІІІ ст. БСР до приходу «руського міра»

Жінка щодня варила їсти для захисників. Приносила 10-літрові каструлі супу, хліб, домашній сир. Тоді ще в домівках місцевих було багато домашньої їжі.

– Я дивилась в очі наших захисників… І один з них мені сказав: «Ми так смачно ще з Маріуполя не їли. Як дома…» Я допомагала українським військовим і цього не приховувала. Соромитися треба тим, хто дивився на нас косо. Тим, хто тепер «старостами» там стали. А для мене кожен військовий – як моя дитина, – зазначає директорка Ізюмської школи.

Згодом кількість українських військових у селі почала збільшуватись, місцеві жителі несли все, що могли, захисникам. Як згадує Світлана, їм несли картоплю, котлети, воду тощо. Її чоловік Олександр точив сокири, носив інструменти, лопати. На запитання військових: «А чим ви будете поратися?», відповідав: «Хлопці, слава Богу, що нам є чим вам допомогти. Все інше дрібниці».

– Я не думала виїжджати із села. У нас проводили евакуацію, я оголошувала всім, їздила до своїх учнів – особисто батькам передавала. Син мій телефонував, просив нас виїхати… Говорив: «Ти думаєш, я не знаю, чим ти там займаєшся? Всі знають, що наших хлопців годуєш! Якщо російські військові зайдуть у село, ти будеш ціллю номер один!». А як ми могли покинути свою домівку? Ми були впевнені, що все буде добре.., – зауважує жінка.

Останній раз пані Світлана була в українських військових 11 квітня. Привезла їжу та сказала приходити, якщо щось треба. Наступного дня, коли її чоловік ішов з роботи, почався обстріл.

Читайте також: Ворог повністю окупував громаду Харківської області: в селах грабежі та мародерство

– З 12 по 14 квітня наші хлопці тримали оборону… Бої були страшні, там багато поранених та загиблих військових залишилось. Я бачила в Фейсбуці хлопців, яких годувала, – зараз їх шукають, – каже Світлана.

Пережите пекло

12 квітня село Ізюмське вперше постраждало від ворожих обстрілів.

– Ми всі дуже перелякалися, бій був практично в центрі села. Ще почався дуже сильний дощ. Люди були просто нажахані, – згадує жінка.

Як обстріл завершився, місцеві почали думати про укриття. Родина Титаренків узяла до себе на ніч сусідку, бо в неї був поганий погріб. 13 квітня із самого ранку росіяни знову почали гатити по селу, цілий день люди ховалися в укриттях. Як згадує Світлана, перерви між обстрілами були одна-півтори години.

– Ми бігали, шукали, де поїсти розігріти. Газу вже не було, світла також. Через два будинки була хата з пічкою, вирішили піти туди та зварити суп з двома сусідками – Юлею та Ларисою, – розповідає жінка.

У дворі цієї хати був погріб. Світлані здавалося, що це найбезпечніше місце в селі. Десятисантиметрова залізобетонна плита, а зверху неї близько 20 тонн землі засипано. Її знайомий Григорович казав: «Це бомбосховище капітальне, нічого не станеться». Черговий обстріл вони пересиділи в цьому сховищі. Сусідки просили Світлану залишитись з ними, але чоловік забрав її додому.

– Прибігли ми додому, я насипала їсти собі й 81-річній бабусі. Навіть ложку взяти не встигли, як знову почали обстрілювати. Ми бабусю сховали у ванній – вона з паличкою, зігнута… Мені син завжди казав: «Ховайтеся за двома стінами, без вікон та дверей». Ми з чоловіком самі побігли в погріб, – говорить Світлана.

Коли подружжя вже було у дворі, за метрів п’ять від хати впав снаряд. У той момент Світлана відкривала двері в укриття. Вибухова хвиля припала на правий бік – жінка отримала контузію, чоловіка відкинуло в калюжу. Від вибуху стеля підвалу потріскалась – дощ почав литися прямо туди.

У жахливому стані Світлана сиділа в погребі. Коли обстріли трішки стихли, Олександр побіг за ліками для дружини. Тоді у двір прибігла їх сусідка. Плакала та показувала руки, розповіла, що снаряд влучив прямо у погріб, і інша сусідка загинула під плитою.

– Снаряд влучив прямо в той погріб, який ми вважали «найбезпечнішим місцем». Він просто пробив ту плиту… Ми тільки півгодини тому із сусідками планували, що будемо робити завтра, – крізь сльози згадує жінка. (Скорочено за проханням родини загиблої жінки. – Ред.).

Потім, за словами Світлани, в селі почалося пекло. Ворог бомбив Ізюмське кожні 30 хвилин. Тільки десь під вечір родина змогла вийти з укриття до хати, бо були брудні, мокрі та замерзли.

Тоді Світлана побачила наслідки бомбардувань. Їх будинок, усе, що вони з чоловіком будували багато років, було знищено. Всі вікна та двері повилітали, стелі були пробиті ворожими снарядами, а на вулиці йшов дощ. У хаті було повно скла. У ванній сиділа 81-річна бабуся, в неї заклякли ноги. Світлана віддала бабусі своє взуття, сама взула чоботи чоловіка. У хаті їх знову застав обстріл. Олександр встиг штовхнути жінок у кут на підлогу. Обстріли села були нескінченними.

– Ми повернулися до сховища… Опівночі вони почали знову лупити і били по нас до шостої ранку. Коли все стихло, чоловік відкрив погріб, і ми почули… Розумієте, люди були настільки нажахані, що випустили своїх корів – негодованих, недоєних… І ці корови… Вони біжать селом і ревуть… І той дощ, вибухи звідусіль… У мене болить голова, мене нудить, капає зі стелі прямо на голову… Ті звуки з вулиці… Це просто пекло, – з болем згадує Світлана.

Читайте також: У Борівській громаді окупанти відловлюють курей через нестачу продовольства

«У нас були пов’язані білі стрічки – вони ж не сліпі»

Виявилось, що хата батьків Олександра, яка стояла навпроти, вціліла. Титаренки вирішили піти туди, бо їх домівка вже була вщент зруйнована. Але не встигли навіть поїсти та переодягнутися в теплі речі, до хати забіг чоловік Світлани та сказав швидко збиратися.

– Саша забігає, кричить, що там хлопці в’яжуть білі стрічки на автівки та збираються їхати із села. У нас є дві хвилини, а потім почнеться обстріл, нас просто тут поховають усіх. Хлопці допомогли нам витягти нашу автівку, яку привалило балкою. Чоловік ще тоді сказав: «Я думав її міняти, а вона життя нам зберегла», – розповідає Світлана.

Виїхати із села виявилось не так просто, на звичному для всіх маршруті був підірваний міст. Тож сім машин повернулись до села, аби їхати іншою дорогою.

– Коли ми почали вертатися, ворог став накривати село градами… Вони бачили, що по трасі їдуть люди… У нас були білі стрічки пов’язані,  вони ж не сліпі… Просто хотіли нас убити. Ми їдемо, а поруч  вибухають снаряди, летить каміння, щебінь. Я не знаю, як ми залишилися в живих, – каже жінка.

Читайте також: У Боровій окупанти готують лікарню для поранених та будують лінію оборони

До безпечного місця автоколона з Ізюмського рухалась десь проягом дня. Перший український блокпост був у Святогірську, зустріч з українськими військовими Світлана згадує крізь сльози.

– Ми доїхали до нашого блокпоста, там стояли наші захисники, наші хлопці… Вони глянули на наші машини та кажуть: «Що ви пов’язали білі стрічки, швидко знімайте! Ви на своїй землі, вам тут боятися нічого!» Я так зраділа, ми вибрались з пекла, – зауважує Світлана.

«Поховали двох в одній могилі»

До обіду 14 квітня росіяни зайшли в село. Подруга Світлани також була в колоні, але її машина відстала. Саме вона перша побачила, як ворожа техніка заїжджає в Ізюмське, і вже телефонувала, щоб попрощатися. Але пощастило, окупанти не зачепили їх.

Того дня  жертвою росіян стала ще одна жінка. Коли вони йшли вулицями, то стукали у всі ворота.

– Можливо, Ірина (знайома Світлани) просто не зрозуміла, що то не наші військові. Можливо, вони дізналися, що її чоловік воює в АТО… Вона просто відсунула шторку на вікні… Кацапи пустили по ній автоматну чергу, – розповідає Світлана.

У Титаренків залишились у селі знайомі та друзі, зв’язку з ними немає. У школу, директоркою якої була Світлана, було пряме попадання снаряда. Спортивна зала вигоріла вщент. Також зруйнована медична амбулаторія, в якій нещодавно зробили ремонт. Багато розбитих вщент домівок.

– Дуже боляче розуміти, що в тебе більше немає домівки. Я все життя працювала, працювала, як віл. У мене одна дитина. Чоловік завжди на тракторі, я постійно в школі. З 2011 року працюю там директором, вчителюю. Тепер все, що я будувала, розбито. Я просто бомж у рваних штанях… Але навіть усе це ніщо порівняно з тим, що сталося з людьми… Юлечка та Ірина, яких убили російські військові, були молодими, їм ще жити й жити, – крізь сльози говорить Світлана.

За інформацією, яку жінка отримала з рідного села, 15 квітня росіяни вигнали місцевих з домівок, почалося мародерство. Цього ж дня в Ізюмському поховали Ірину та Юлію. Староста села сам вирішував це питання з окупантами.

– Він сказав: «Дозвольте нам поховати людей», вони питають: «Де ви хочете їх поховати?». Староста сказав: «Де дозволите – там і поховаємо. Якщо можна, на кладовищі. Якщо ні – в садках біля хатин». Вони тоді порадились зі старшими та дозволили. І двох дівчат загорнули в покривала, чоловіки вирили яму. Так і поховали двох в одній могилі, – розповідає Світлана.

У безпеці

Зараз Світлана з чоловіком та бабусею знаходяться в безпечному місці. Близько двох тижнів тому в жінки відновився слух. Психологічний стан – вкрай важкий. Жінка звикла жити в селі, місто для неї – не дає спокою. Тому зараз вона намагається частіше їздити в село до родичів.

Світлана з чоловіком.

– Те, що ми пережили – назавжди закарбується у пам’яті. Ми стільки разів могли загинути за день з 13 по 14 квітня. Під тією плитою, у дворі могли б лягти навічно, у хаті… Є у нас янгол-охоронець, відвів від найстрашнішого, – зазначає жінка.