Життя на лінії вогню і після: Шевелівка Ізюмського району пережила 32 авіаудари

Староста Шевелівського старостинського округу Галина Євсюкова згадує, що в перші дні війни приймали всіх приїжджих і розміщали їх у школі. Для прибулих створювалися мінімально комфортні умови. Місцеве сільгосптовариство ТОВ «Річленд Інвест» спішно організувало допомогу продуктами харчування, вимушеним переселенцям виділяли з припасеного вдома і шевелівці.

Два авіаудари – дві вирви

Галина Євсюкова згадує, що вже 7 березня село пережило перший артобстріл. Неспокійними видались і три наступні дні. Та найстрашніше було в ніч з 10-го на 11-те березня.

 

За словами старости Шевелівського старостинського округу, тоді вона вже не наважувалася ночувати вдома, бо найчастіше й найінтенсивніше піддавався обстрілам саме центр села. Її будинок розташований якраз по вулиці Центральній. На ночівлю разом із чоловіком перебралась до підвалу Центру соціальної реабілітації дітей і сімей на своїй же вулиці. Вмовляла й старшу доньку разом з усією її родиною – всього семеро осіб зійшлися під одним дахом – не надіятись на домашній погріб. Та вона вирішила, що всією купою залишаться вдома.

Крім п’ятнадцятьох дітей, які перебували в Центрі на реабілітації, до сховку набилося ще й до тридцяти дорослих. Разом з вихованцями закладу залишалися вихователі, медики, кухарі. До гурту приєднались і місцеві жителі. Люди щільно кутались у теплий одяг, намагаючись зігрітись. Стовпчик термометра, особливо вночі, опускався до цифри п’ятнадцять з позначкою мінус.

Обстріли того дня не припинялись, ближче до ночі – почастішали. Почувши наростаючий гул літака, люди тривожно переглядались. Усі інстинктивно поглядами уп’ялись у стелю, неначе крізь її бетонну товщу могли щось розгледіти. За мить будівлю Центру струснуло так, що силою відірвало і винесло назовні двері, зі стелі і стін посипалася штукатурка. Діти з переляку здійняли галас, дорослі пригортали їх до себе, намагаючись заспокоїти.

Люди не встигли ще відійти від пережитого, як літак пішов на чергове коло. Другий потужний удар струснув підвал. Якась жінка, згадує пані Галина, закричала: «Падайте на підлогу і не підіймайтесь!». Комусь підкорення її наказу врятувало життя, бо зусібіч сипались уламки внутрішнього оснащення підвалу.

Коли все скінчилось, нажахані люди кинулись до виходу. Однак відразу вибратися не вдалось, бо шлях на вулицю був перегороджений уламками стіни, дверима, купою битої цегли. Тоді чоловіки підважили двері плечима. В отвір, який утворився, люди по одному вийшли на вулицю. Перше, що вони побачили, були дві величезні вирви. «Безмигно уп’явшись у них очима, я тоді подумала, що Всевишній урятував дітей, а разом з ними і нас. Вихованці Центру – діти із сімей зі складними життєвими обставинами. Вони й у мирний час вдосталь натерпілись. Тож така була їм Божа ласка», – таке пояснення знаходить тому, що відбулося тієї страшної березневої ночі, пані Галина.

Після того випадку із села виїхало багато людей. Усього, за підрахунками місцевих, Шевелівка пережила 32 авіаудари.

«Ви живі?»

Трохи оговтавшись, Галина Євсюкова поспішила до доччиного будинку. Біля двору наштовхнулась на зятя, запитала: «Юро, ви живі?». Він тільки кивнув головою і зробив чергову затяжку.

Хата дочки стояла розкритою. Шматки шиферу розлетілися довкруж і тріщали під ногами. Не було жодного вцілілого вікна. Та що вікна, стіна перетворилась на купу цегли. 

До ранку було ще далеко. Доєдналися з чоловіком до родини дочки і просиділи в їхньому підвалі. Побачивши, яке сталося лихо, шевелівці запросили до своїх підвалів та погребів вихованців Центру і дорослих, які були з ними.

Обстріли не припинялися до ранку, не давали заснути. Галині не давала спокою і думка про власну хату: «Чи ціла?».

Коли розвиднилось, пані Галина з чоловіком поспішили до свого дому. Глянули – і обмерли: ні вікон, ні дверей. Чоловік і зять почали нишпорити двором у пошуках чогось підходящого, щоб затулити віконні й дверну пройми. Тільки взялися за роботу, як запрацювала артилерія. Пригинаючись, усі разом побігли до підвалу в будинок доньки. Галина на півдорозі мовчки відділилася від них. «Дай, думаю, збігаю і подивлюсь, що там з моїм старостатом. Біжу, аж дух мені забиває. Аж тут як лясне, як лясне! Саме порівнялась з пам’ятником воїнам, загиблим у Другій світовій. Забігла за нього, впала і тільки Бога молю, щоб зглянувся наді мною, щоб не погубив», – згадує крізь сльози Галина.

Коли жінка повернулася до рідних, чоловік з порога: «Де ти була? Я вже звівся увесь». Переживало подружжя одне за одного, а пані Галина ще й за вихованців Центру. Добре, що ще був зв’язок з Балаклією. Звідти їй подзвонили і повідомили, що евакуаційні автобуси вже в дорозі.

 У сорочці народились

Галина почала вмовляти зятя й дочку виїжджати. Вони тільки розгублено питали: «Ну куди ми поїдемо?». Та рішення незабаром знайшлося. Подзвонили хороші друзі Євсюкових і запропонували їм звичайний сільський будиночок на три кімнати в сусідній Барвінківській громаді.

До тієї хати, як до рукавички, набилося одинадцятеро людей: Євсюкови-старші, родини їх старшої і молодшої доньок. Та невдовзі й там стало небезпечно. «Чуємо, щось дзеленькнуло. Чоловік обійшов усі кімнати і повернувся ще з гарячим осколком у руці», – переповідає поневіряння своєї об’єднаної сім’ї в перші місяці війни пані Галина.

Євсюкови-старші зібрали сімейну раду. На ній і порішили, що кому робити далі. Молодша дочка з родиною евакуювалась до Дніпра, старша з усім своїм сімейством – до Кременчука, а Галина з чоловіком – до Олексіївської громади.

Проте Євсюкови час від часу навідувалися додому, бралися щось лагодити, та безперервні обстріли знову гнали їх із Шевелівки. «Одного разу обстріл настиг нас у дорозі. Над машиною просвистіло і приземлилось поряд в ярку, обсипавши нас землею. Коля тоді сказав, що ми з ним у сорочці народились. Якби не ярок, не переповідала б я сьогодні цю пригоду», – говорить староста.

 Багатоповерхівка, розколота навпіл

Війна породила багато проблем. Гнітюче враження справляє навпіл розколота авіабомбою чотириповерхівка на 48 квартир, 32 з яких були заселені. У двох частинах будинку крізь порожні віконні пройми видніються рештки мирного життя: холодильники, пральні машини, люстри, газові плити. Вони, якщо б і видалися справними, не досяжні для своїх власників через зруйновані маршові сходи і ризик опинитися під завалами.

Перед під’їздами або на місці, де вони вгадуються, густо поросли бур’яни. З віконних пройм назовні звисають колись ошатні штори. Попід будинком рясно плодоносять вишні, тільки немає кому їх збирати. «Жильці, на щастя, вчасно виїхали», – говорить Галина.

Люди повертаються

Із 350 будинків у Шевелівці 185 мають пошкодження різного ступеня, 15 узагалі не підлягають відновленню. Попри це, люди повертаються додому. Сьогодні від довоєнної кількості у 788 осіб у селі проживають 426, тоді як під час активних бойових дій їх кількість була в межах 80 людей.

У селі серйозних руйнувань зазнали школа, амбулаторія практики сімейної медицини, два приватні магазини, які забезпечували шевелівців усім необхідним.

– Один з магазинів власник відбудовує, і ми сподіваємося, що невдовзі він запрацює. А поки що люди купують хліб і до хліба в кіоску з роздрібної торгівлі. З медициною гірше. Нікому й перев’язку зробити. Щоправда, до нас приїздять лікарі по лінії Юнісеф, та без свого постійного медика погано, – ділиться насущними проблемами староста.

Шевелівцям надходила гуманітарна допомога не тільки продуктами та засобами для особистої гігієни, а й будівельними матеріалами від різних міжнародних фондів. Люди, як можуть, так і підтримують у жилому стані свої будинки, чекають на підрядні організації від благодійних фондів, які вже побували в кожній хаті, зробили заміри, і компенсацій на пошкоджене житло. Життя в селі поступово входить у звичні межі.

Нагадаємо, що у деокупованій Балаклії відновлює роботу АТБ.

Також нагадаємо, що Балаклійський водоканал поповнився німецькою технікою.

Раніше ми писали, що аграрії Балаклійщини вивели в поля машину для розмінування.

Більше новин Балаклія читайте на нашому сайті.