«Залізна бригада»: танкісти про війну та майбутнє України

Історії бійців кореспонденту медіа «Слобідський край» розповіли у 3-й танковій бригаді.

Командир взводу батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону, офіцер-артилерист Владислав Снітко вперше потрапив на війну під час третьої хвилі мобілізації у 2014-2015 роках. Тоді в Україні офіційно була АТО, чоловік воював у Волноваському районі та сподівався, що великої війни не буде – заради цього й взявся до зброї.

Військовий відверто розповідає, що на війні завжди страшно. І він, і побратими розуміють, що можуть будь-якої миті загинути. Проте найстрашніше не за себе, каже чоловік, а за рідних і близьких.

«Ми готові стояти на захисті стільки, скільки ворог буде на нашій землі. Це не наш вибір. Це не питання території чи мільйонів, це – питання життя чи смерті. Ми або переможемо і виживимо, або зникнемо», – зазначає Владислав.

У перемозі чоловік не сумнівається. Говорить, що вона вже відчувається, проте додає, що розслаблятись поки зарано. Після війни чекає відбудова.

«Люди ж уже змінились. Війну відчувають та працюють задля перемоги тепер не лише на фронті. Між 2014-15 роками та сьогоденням велика різниця в людях, у цивільних. Сподіваюсь, цей урок залишиться в пам’яті поколінь», – додає військовий.

У тому, що за час повномасштабної війни українці дуже змінилися, впевнений і головний сержант гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 3-ї танкової бригади Анатолій Коваль. Уранці 24 лютого він прокинувся від телефонного дзвінка своєї старенької мами, яка запитала,  чи знає син, що в Україні почалася війна. Того ж дня, вже близько 11:00, чоловік був у військкоматі. 

«З рішенням не зволікав, бо є кого захищати, є за кого стояти», – ділиться Анатолій.

Тоді військові потрапили на Ізюмський напрямок із завданням стримувати наступальні дії противника.

«Не бояться тільки дурні. Втім, найбільше страшно не за себе, за рідних, за дітей, за внуків. Отож і воюють, щоб не пустити ворога вглиб країни, щоб повністю звільнити державу. Бо ворог не той брат, яким нам його змальовували стільки років. Його ціль не взяття територій, а знищення всього українського», – вважає Анатолій

Військовий зізнається, зараз його тішить те, що Україна стає все більше україномовною.

Заступник командира батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 3-ї танкової бригади Володимир Гонтар багато років працював фоторепортером. Та останні два роки з фінансових причин пропрацював водієм-далекобійником в ЄС.

Новина про перші ракетні обстріли по всій Україні застала чоловіка в Німеччині. А вже ввечері він прямував додому, в Україну. Володимир – учасник АТО у 2015-2016 роках, офіцер запасу, випускник Львівського вищого військово-політичного училища. Його батько – офіцер, прадід – військовий капелан.

«Питань не виникало –  встати й піти захищати країну. Дуже допомагає і надихає підтримка світу: не кількісно, а технологічно ми можемо перемогти росію. Особливо вдячні за «іномарки» – так захисники називають закордонну військову техніку», – ділиться Володимир Гонтар.

Усі залізні захисники певні в перемозі та сміливо, попри страх та постійну небезпеку, її наближають.

Раніше ми розповідали, як боєць 120-го окремого батальйону окремої 113-ї окремої бригади територіальної оборони Сергій «Чен» розповів, як боронить Батьківщину.

Також ми писали, як бійці бригади «Спартан» розповіли та показали, як проходить інтенсивний вишкіл.

А також історію мінометника Олега Бородая. Чоловік розповів про війну та творчість.