З війни у мир: повне перезавантаження життя

Ad

Втеча від війни, 10 місяців у незнайомому місті, адаптацію завершено. Далі – нові плани та їх втілення.

Знову в кадрі

У Луганську Вікторія Івашкевич була обличчям одного з місцевих телеканалів. Озброєна «націоналізація» телестудії, автоматні черги, постійне виття сирени та «пробіжки» до підвалу – останні спогади про рідне місто. Коли у Луганську стало «дуже гучно» та небезпечно, Вікторія взяла трохи речей і разом із сином втекла до Харкова.

– У нас тут родичі, тож у них спочатку і зупинилися. Якщо чесно, то думали, що зовсім скоро знову додому повернемося, тому речей та грошей небагато брали. Я навіть у Луганську частину заощаджень залишила, – згадує Вікторія.

Таких, як телеведуча, було дуже багато, переважна більшість втікачів планували у найближчому майбутньому знову повернутися до рідних осель. Та минуло понад 10 місяців, а у Луганську досі небезпечно.

Через три тижні вимушеної відпустки в Харкові гроші почали закінчуватися, потрібно було щось терміново вирішувати. Саме в цей час у місті проходила зустріч відомого російського журналіста з харків’янами. Жінка вирішила також сходити, послухати видатного майстра, а разом з цим і з колегами познайомитися.

– На цій зустрічі я познайомилася з дівчиною з каналу Simon, запитала, чи не потрібні їм журналісти. Вона дала адресу каналу, наступного дня я була вже там, – розповідає Вікторія.

Довелося все розпочинати з чистого аркуша. Замість ефірів прайм-тайм – біганина з мікрофоном стажистом. Вікторія зізнається, що спочатку було дуже важко, як психологічно, так і фізично. Бо за ті 10 років, що вона пропрацювала на луганському каналі, звикла до світла софітів та роботі у студії. У Харкові довелося знову згадати початок своєї журналістської кар’єри – вервечка прес-конференцій, брифінгів, сесій та різноманітних виїздів на місця. Через деякий час Вікторію взяли у штат.

А нещодавно Віка знову почала працювати у кадрі. Звільнилося місце диктора – ведучого економічного блоку, одна з колег пішла працювати власкором на центральний канал. Тож Вікторія зараз і журналіст, і диктор.

Її син Павло також потроху освоюється у Харкові. Продовжує займатися музикою, навчається у школі при консерваторії. Але і він, і мама сумують за рідним містом.
– У побутовому плані нам у Харкові непросто. Самостійно винаймаємо житло на околиці міста, умови не дуже, але що робити. У Луганську в нас квартира у центрі міста, слава Богу, ціла, а от сусідні будинки постраждали. Коли на новорічні свята їздила додому, зовсім не хотілося з квартири виходити, там тепло й затишно, а на вулиці депресія, – каже Вікторія.

Як життя складеться далі, телеведуча не знає, але оптимізму не втрачає. Звикла з посмішкою та гумором по життю йти.

Зв’язала щастя

Розпочати життя наново у Харкові вирішили Анастасія та Антон Дудник. У планах дівчини здійснити свою заповітну мрію – відкрити трикотажне ательє. До першої столиці України молоде подружжя переїхало в червні минулого року. У Луганську їхній будинок сусідив із будівлею облдержадміністрації. Коли туди прилетів снаряд (у результаті обстрілу загинуло багато жителів), молода сім’я саме була дома.

– Було страшно. Після цього ми почали замислюватися про від’їзд з міста, – пригадує Анастасія. – На час, поки все не заспокоїться.

На сімейній раді пара вирішила відправитися до Настиної сестри в Харків. Ще розглядалися варіанти Дніпропетровська, там дівчині пропонували місце в аспірантурі Українського державного хіміко-технологічного університету, та Одеси, туди запрошував Антона його шеф. Із двома валізами вирушили все ж таки до Харкова. Сподівалися, що ненадовго, що Луганськ звільнять, як Слов’янськ і Краматорськ.

Речей брали з собою по-мінімуму. Настя не забула з собою взяти спиці, гачки, нитки і оверлок, бо як же вона без свого улюбленого хобі – в’язання.

– За освітою я хімік-технолог, але до гачків та спиць мене завжди тягнуло, – каже Анастасія. – У Луганську в’язала трохи для знайомих. Але там моє хобі не давало доходу. У луганчан досі зберігся радянський стереотип: якщо ти носиш речі, зв’язані власноруч, значить, у тебе немає грошей їх купити. Тож клієнтів там було небагато. Харків зовсім інший – творче та інтелігентне місто, яке цінує ручну роботу.

Спочатку дівчина намагалася в Харкові знайти роботу за фахом. Але на хіміків-технологів тут не дуже чекали. Тож дівчина вирішила заробляти улюбленим хобі. Після тренінгу, який організовувала волонтерська організація «Станція Харків», Анастасія поставила собі за мету відкрити власне трикотажне ательє.

Перше замовлення в Харкові дівчина отримала від ріелтера, яка допомагала шукати квартиру. Потім Настя співпрацювала з будинком моди Костянтина Пономарьова. Нещодавно у дівчини з’явилася ідея опанувати прядку, тож тепер розшукує це приладдя.

У Харкові інакший ринок

А «пробитися» в Харкові не так уже й просто. Експерти з працевлаштування кажуть: харківський ринок праці і той, що на Донбасі, відрізняються. Харкову потрібні більш технічно підготовлені фахівці.

– Якщо бухгалтер, то це фахівець із дуже хорошим знанням програмного продукту, який може займатися й управлінським обліком, – зазначає волонтер «Станції Харків», консультант з управління персоналом Ольга Третяк. – Тому ми й почали розвивати тренінгові напрями, щоб допомогти переселенцям удосконалити свої знання. У нас почала працювати школа з вивчення англійської мови, з’явилися IT-курси тощо.
За словами волонтера, найчастіше переселенців беруть на некваліфіковані роботи – вантажник, посудомийка, офіціант та інші. Ольга радить погоджуватися навіть на такі вакансії. Дуже багато таких прикладів, коли людина приходила на підприємство як вантажник, а зараз обіймає посаду начальника відділу продажів.

Хто куди

За даними Харківського обласного центру зайнятості, серед переселенців більш за все службовців – 70 %. На другому місці представники робітничих професій – 27 %. Усі інші – особи без професії. Кількість працевлаштованих переселенців складає 411 осіб. 55 % з них влаштовані на посади службовців, за робочими професіями – 33 %, 12 % – на посади, які не потребують спеціальної підготовки.

31 особа отримала одноразову допомогу для організації підприємницької діяльності.

На посади службовців влаштовано: 37 медичних робітників (11 лікарів, 15 медичних сестер, три фельдшери, одна акушерка та сім молодших медичних сестер);

– до навчально-виховних закладів працевлаштовано 16 вчителів, п’ять вихователів і один методист;

- отримали роботу 11 економістів, сім бухгалтерів, п’ять головних бухгалтерів, дев’ять інженерів тощо.

На робітничі посади працевлаштовано: продавці (17 осіб), робітники фермерських господарств (сім осіб), робітники на лісокультурних роботах (чотири особи), електрогазозварники (чотири особи), слюсарі механоскладальних робіт (чотири особи), слюсарі-ремонтники (шість осіб), водії автотранспортних засобів (сім осіб), швачки (чотири особи), дорожні робітники (три особи) та інші.

На посади, що не потребують спеціальної підготовки, працевлаштовано прибиральників (10 осіб), двірників (шість осіб), підсобних робітників (19 осіб), вантажників (чотири особи) та інших.

Юлія Шматченко, матеріал з газети "Слобідський край" №34