Небо на Харківщині практично не буває чистим: історія прикордонника

Історію військовослужбовця на своїй сторінці у Facebook розповіла і виклала пресслужба прикордонної бригади «Гарт», повідомляє медіа «Слобідський край».

Чоловік брав участь в АТО, в боях за Сіверськодонецьк, Лиман, Бахмут та Часів Яр. Наразі Гвоздик воює на Вовчанському напрямку, керує протитанковою заставою підрозділу «Скорпіон» бригади «Гарт».

Валерій має неабияку силу волі, каже, саме це допомогло йому рятувати людей під завалами та працювати у складі евакуаційної групи в напівзруйнованому Бахмуті. А в Лимані він носив на собі майже 40-кілограмовий станковий гранатомет СПГ-9. Зізнається, було не солодко.

– Бувало думав, що прийшов час знайомитися з пані в чорному і з косою, але якось удавалося відтягнути цю зустріч. У Бахмуті снаряд, який цілив у наш будинок, зупинило дерево. В Лимані він таки зайшов у будівлю, пробив її до підвалу, але не розірвався – це і врятувало, – згадує Гвоздик.

Про бойові будні військовий розповідає з легкістю. Каже, зараз це просто, а тоді було гаряче і не до жартів. У Бахмуті йшли щоденні вуличні бої, тоді станковий гранатомет довелося відкласти та взяти до рук автомат. Техніка постійно розряджалася, і Валерій взяв на себе функцію заміни батарей на позиціях.

– Я дуже добре бігаю. Там, до речі, це найкорисніша навичка. Брав рюкзак на плечі й вночі ганяв до хлопців. Забирав у них розряджені радіостанції, їм віддавав з повним зарядом. Іноді доводилося затримуватися, щоб допомогти побратимам. Пліч-о-пліч вступали в контактні бої з ворогом. Ситуація з кожним днем загострювалася. На щастя, з Бахмута нас вчасно витягнув наш командир Санич, з ним ми з перших днів повномасштабного вторгнення, йому багато чим завдячуємо, – розповідає офіцер.

Найгостріші спогади у пам’яті прикордонника залишив Лиман. Там зі своїм розрахунком Валерій потрапив в оточення. Дали бій загарбникам, підбили ворожу бойову машину піхоти, а самі вийшли з оточення без втрат. З того часу команда сформувалася сама собою, а Гвоздик виріс до командира.

– Нам довелося багато пройти разом. Я сам був простим солдатом, кухню знаю зсередини, тому розумію кожного. Зараз для мене найважче відправляти хлопців на позицію, а самому не йти з ними. Я, звісно ж, розумію, що маю звідси керувати, але все одно на душі шкребе. Тому, як прибувають, я їх кілька днів узагалі не чіпаю, даю перепочити, – пояснює чоловік.

Харківський напрямок став для Валерія черговим випробуванням на швидкість, бо тут, каже, бігати потрібно вже від дронів. Небо практично не буває чистим, адже роботу українських захисників відстежують тисячі ворожих «пташок».

– Ми, звісно, їх успішно збиваємо, але таке відчуття, що вони, як гідра – одну голову зрубав, виросло три нових. Тому робота безперервна. Буває, що бійці з позиції виїхати не можуть, бо їх постійно намагаються вистежити. Саме тому нам потрібно більше власних дронів, а ще потужні засоби РЕБ, щоб приземляти весь їх непотріб ще на підльотах, – зазначає військовий.

Гвоздик налаштований оптимістично. Каже, перемога обов’язково буде за Україною. Для цього лише треба трохи попрацювати й спільними силами вигнати окупантів зі своєї Богом даної землі.

Раніше ми розповідали про Сергія – військовослужбовця 113-ї окремої бригади територіальної оборони. Він народився у Німеччині, але більшу частину свого життя прожив у селі на Харківщині. Чоловік має дружину, доньку та двох синів. Його військова історія почалася ще в радянській армії, де він проходив службу в Чечні, звідки й отримав свій позивний Чечен.