«Часу на страх немає»: боєць 92-ї ОШБр про бої та життя на передовій

Історію військовослужбовця пресслужба 92-ї ОШБр виклала на своїй сторінці у Facebook, повідомляє медіа «Слобідський край».

«Спекотного серпня 2024 року ми з побратимами тримали позицію у районі села Глибоке на Харківщині.  Так склалося, що протягом доби ворог нещадно обстрілював нашу посадку, а згодом пішов на штурм. Неочікувано посеред білого дня о десятій ранку ми помітили орду. Всього нарахували близько двадцяти росіян. Вони нахабно рухались трьома колонами у лоб, через поле, пішки – дивна тактика скупчення. Я був просто шокований, але не довго. В таких ситуаціях «вмикається» якийсь адреналіновий тумблер і ти починаєш чітко структурувати свої дії. Тим більше на той момент на позиції нас було лише двоє», – говорить чоловік.

Запросивши підтримку в командування, Андрій з побратимом почали «зустрічати» непроханих гостей.

«Для хлопця, який стояв разом зі мною, то був перший бойовий вихід, тому я відчував подвійну відповідальність. Ми гатили по цих нелюдах з кулемета, двох автоматів, а потім ще трофейні АК підключили, адже зброї мало не буває. Доволі швидко ми отримали підтримку з повітря – наші дронарі підключилися, а потім ще й мінометники «дали прикурити». Хвилин сорок вистачило на те, щоб невеличкий, у масштабах фронту,  шматок рідної землі очистити від тої чорної орди. Після подібних боєзіткнень  руки трясуться, думки приходять на кшталт «от я дурень, навіщо я сюди пішов», а згодом, коли заспокоюєшся, розумієш, що іншого шляху немає, адже ненависть до окупантів сильніша за твій страх», – зазначає військовий.

Андрій говорить, що  кожен бойовий вихід не схожий на інший. Головне – бути навченим та сконцентрованим, щоб взяти себе в руки у потрібний момент.

«Буває, йдеш на завдання на десять діб, а виходить більше. Що робити? Точно не падати духом. Знаю по собі. Інколи і двадцять діб тримали позиції. Перші п’ять  – це завжди «ломка», осмислення: куди ти потрапив і що робити. Потім стабілізація стану: навіть у темряві ти вже знаєш рельєф, починаєш про щось мріяти. Ну, а там вже й звикаєш, адаптуєшся. Головне, пережити половину. А  також пам’ятати: лопата – це друга зброя піхотинця після автомата», – розповідає боєць.

Чоловік додає, що «на нулі» бійці стають наче рідня, а бойовий вихід перетворюється на маленьке життя, в якому всі залежать один від одного.

«Можу з упевненістю сказати, що у бригаді я отримав другу родину.  Моя рота найкраща. Безумовно, я не перестаю любити найрідніших: дружину, трьох дітей, онука – вони мій тил, моя сила та натхнення, проте залишити підрозділ вже не зможу, потрібно боротися далі», – говорить Андрій.

До повномасштабної війни він точив шаблі у козацькій майстерні, однак, каже, своє захоплення довелось відкласти і взяти до рук сучаснішу зброю.

«Ми достойні нащадки козаків, і, врешті-решт, потрібно покінчити із рашистською наволоччю, адже стільки горя і біди вони наробили, що немає їм прощення. Треба запам’ятати, що відтепер у нас немає північного сусіда, а є людожери, яких наплодилося дуже багато, і якщо ми їх не зупинемо, вони продовжать знищувати Україну та українців. Вважаю, що у кожного свідомого українця має бути на горищі кулемет, про всяк випадок. Адже навіть якщо здаватиметься, що чудовисько заспокоїлось, це буде оманливе відчуття», – зазначає Андрій.

Раніше ми писали про Дмитра, який до повномасштабного вторгнення був успішним бізнесменом, та коли прийшла велика війна чоловік став на захист країни й пішов у піхоту. Боєць з позивним «Кіпр» 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії нині керує взводом мобільно-вогневих груп, які закривають небо над Харківщиною від ворожих «шахедів».