Мінометники – тінь піхоти: історія бійця з харківської бригади

Історію військовослужбовця пресслужба 92-ї ОШБр виклала на своїй сторінці у Facebook, повідомляє медіа «Слобідський край».

Чоловік зізнається, що пішов боронити рідну землю не через військовий досвід,  а через те, що родом Віктор з Харківщини і коли ворог почав повномасштабне вторгнення, рідне місто чоловіка здригалось від вибухів, що лунали неподалік. Потрапивши у мінометну батарею одного з піхотних батальйонів 92-ої бригади, йому довелось швидко опановувати нову зброю та пристосовуватись до реалій.

– Мене прирядили до мінометників і сказали, щоб вчився. До того моменту про міномет я тільки чув, але «потоваришував» з ним буквально за три дні. Командир мінометної батареї розповів що до чого і ще деякий час новенькі були, як-то кажуть, «на підхваті», а вже згодом наш розрахунок самостійно виконував бойові завдання. Почали з Чугуївщини, де вибивали ворога з Малої Рогані, Коробчиного, Гракового, Базаліївки. Перші відпрацювання були справжнім адреналіном. Коригування з дронів ще не практикували, тож у радійку від піхоти ми чули або «Браво», або «Не туди». Згодом потужно працювали у Кліщіївці та неподалік Часового Яру – усюди, де був наш батальйон, там були і ми, – розповідає Віктор.

Розповідаючи про найважчі моменти боротьби, захисник згадує Берестове, що на межі Луганщини та Донеччини.

– Там  наш розрахунок півтора місяця дислокувався на одній позиції, без можливості виїхати навіть за цигарками та нормально прийняти душ, що і морально, і фізично виснажувало. Про КАБи – окрема історія. Коли 200 кілограмів вибухівки падають за 70 метрів від схованки  – відчуття ніби тебе вивертає назовні - у бліндажі все підіймається із землею. А якщо ти не бігав від  FPV, ти не воював. Ще одна загроза – міни. Неподалік Стельмахівки, прямуючи на виконання бойового завдання, наша машина підірвалась на міні. Я отримав важке поранення – «незабутній» день, який став другим днем народження, – згадує чоловік.

Вже кілька місяців підрозділ Віктора воює на Курському напрямку.

– Заходити на повністю контрольовану ворогом територію, ще той іспит на міцність. Бувало, що через паркан з ворогом займали позиції, а дізнавались про це лише згодом. Кілометр – то найбільша відстань, яка розділяє штурмовиків від тих, хто відпрацьовує по ворогу 82-м калібром. Якщо наші йдуть на штурм ми ідемо за ними, іншого шляху немає – мінометники – тінь піхоти, – зазначає Віктор.

Нещодавно Віктора відзначили орденом «За мужність» III ступеня, також він має «Золотий хрест» та інші нагороди, про які говорить неохоче, адже вважає, що наразі ця тема не актуальна.

– Війна триває, ми боремось у важких умовах, на жаль, втрачаємо побратимів, тому єдине про що потрібно говорити – це забезпечення війська на всіх рівнях. Поки ми стоїмо на ногах – будемо боротись, іншого шляху немає. Я тут заради моєї родини, я їх дуже люблю, – додає військовий.

Раніше ми писали про Олега – командира танка у 92-й ОШБр. На початку повномасштабного вторгнення він добровольцем прийшов до війська і вже три роки боронить країну.