Від бійок за школою до срібла на чемпіонаті світу

Виклики мами  і привід у міліцію

Майбутній віце-чемпіон світу Микола Литвиненко народився 15 грудня 1991 року в Богодухові. У цьому райцентрі він ходив і в садок, і там же закінчив Богодухівський колегіум № 2. За словами Миколи, в дитячі роки він хотів займатися тільки бойовими видами спорту.

– У нашому місті була секція тхеквондо, де я, будучи першокласником, прозаймався зовсім трохи, адже вона закрилася. Потім пробував займатися в інших секціях – футбол, легка атлетика, але мені було нецікаво, а бойових видів спорту в нас не було, – згадує Микола.

До шостого класу фото нашого героя висіло на шкільній дошці пошани серед відмінників. Йому нескладно давалися філологічні науки, а от з точними – алгеброю, геометрією – були певні проблеми.

Та в дев’ятому класі, коли почався перехідний вік, підлітка немов підмінили. Він став завсідником різних конфліктів і навіть бійок за школою. Щось не подобалося – він відразу викликав опонента на бій. Маму Миколи систематично викликали в школу, одного разу син навіть потрапив у міліцію. Але батько хлопчика, побитого Миколою, вчинив мудро – сказав, що обидва дурні, і заяву не писав. Попри всі хуліганства юнака, справа до надзвичайних заходів, на кшталт відрахування зі школи, не доходила. Адже,  за словами Миколи, він завжди міг довести свою правоту.

У всіх справах, тим більше хуліганських, хлопці такого віку знаходять однодумців. Таким для Миколи став його ровесник, який навчався в паралельному класі, Антон. Він самостійно займався боксом за різними відеотренінгами і запропонував Миколі з ним побоксувати. Тоді, старшокласником, майбутній призер ЧС програв, але все ж таки через п’ять років узяв реванш у дружньому бою.

Спорудили на передовій спортзал

Після закінчення школи Микола Литвиненко поїхав вчитися в Сумський національний аграрний університет і  пішов на бокс у престижний місцевий клуб, де тренувалися бронзовий призер Олімпіади-2012 Тарас Шелестюк разом з братом Богданом.

– Я пішов тренуватися тільки для себе, ні про якісь змагання, нагороди, і тим більше славу, я не думав. Спершу я займався тільки боксом, а згодом почав поєднувати його з вільною боротьбою. З одного тренування я біг на інше, це було дуже складно, тому в такому темпі я протримався всього півроку, –  розповідає спортсмен.

Згодом Микола зрозумів, що боротьба йому не далася, кинув її, потім бокс і почав займатися фрі-файт, а невдовзі – кікбоксингом. У Сумах він брав участь у кількох змаганнях, але не дуже успішно.

Після закінчення бакалаврату вступив на магістратуру в Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка. Після повернення в нашу область хлопцеві надійшла пропозиція тренуватися від неодноразового чемпіона світу і Європи з кікбоксингу Артура Марабяна. У 2012 році Микола виграв чемпіонат України з кікбоксингу,  того ж року завоював срібло на Кубку України.

У 2013 році могла статися важлива подія в житті нашого героя. Він виграв чемпіонат України, що гарантує залік до збірної і дає можливість виступити на чемпіонаті світу. Тоді в Миколи були і бажання, і спонсор, але  потрапити на світову першість йому так і не вдалося.

– Для оформлення закордонного паспорта потрібна була довідка з військкомату. Виникла паперова тяганина, і мені довідку віддали за тиждень до змагань, закордонний паспорт зробити так і не встиг. Та ще до цього, коли я проходив медкомісію, мені сказали, що я непридатний, є деякі проблеми із серцем, – каже Микола.

Він не кинув кікбоксинг, навіть коли повернувся до Богодухова. Приїжджав у Харків на тренування, а потім на останній маршрутці їхав додому. Займався для підтримки форми, але в той же час виступав на різних змаганнях і потрапляв до числа призерів.

А в 2015 році хлопець вирішив добровільно піти захищати Батьківщину в АТО. Він ще раз пройшов медкомісію, після якої йому дозволили піти на військову службу. І спорт відійшов на другий план.

– Весь цей час я трохи шкодував через те, що я можу реалізувати себе, а життя складається трохи по-іншому, – ділиться Микола. – Рік-півтора взагалі не займався спортом. Наприкінці 2016 року, коли були під Мар’їнкою,  з товаришами по службі спорудили саморобний спортивний майданчик – зробили турнік, бруси, лавку для жиму штанги, яка складалася з щільної металевої трубки і пеньків, що заміщали «млини». Потім брати по зброї почали тренуватися в одному з приміщень. Мені доводилося бігати з позиції до них кілометрів десять у кожний бік. Коли не виходило йти туди, я займався в нашому саморобному спортзалі.

Несподівана слава

Паралельно зі службою Миколі вдалося виступити на чемпіонаті України, який він виграв. А це означало, що він може їхати на чемпіонаті світу, який мав проходити 26–29 жовтня в італійському місті Марина-ді-Каррара. Керівництво дало відпустку. Перший день змагань для Миколи був затьмарений трагічною новиною.

– Увечері першого дня я зайшов в Інтернет і побачив, що в «Айдара» є двохсоті (Загиблі. – Авт.), а серед них хлопець, який жив зі мною в одній кімнаті. У голові було багато думок, але я намагався триматися, абстрагуватися, віддалиться від цього. Але все ж через два дні, перед вирішальними боями, я розкис, коли побачив по одному з вітчизняних каналів його похорон.

Усього Микола Литвиненко був заявлений у чотирьох розділах кікбоксингу, у двох з яких він дійшов до фіналу. В обох програв з роздільним рішенням суддів.

За його словами, на цих змаганнях він отримав удар, який став найбільш пам’ятним в його житті.

– В одному з боїв проти­стояв іранцю і пропустив від нього доб­рячого ляпасу – оглух на ліве вухо. З очей посипалися іскри, вчувалися голоси вдалині. Як показують у фільмі «Роккі» головного героя, коли у нього все пливе в очах, от в той момент я був у такому ж стані, – з посмішкою розповідає Микола.

Без огляду на те, що спорт­смен так і не виграв золото, з приїздом в Україну на нього обрушилася небувала слава. У нього після чемпіонату світу і до від’їзду на службу залишалося чотири дні, які він хотів провести в колі сім’ї в Богодухові. Але не вдалося. Кожного дня його переслідували журналісти, запрошували на різні заходи, через що він повноцінно майже і не відпочив. За словами Миколи, до такої слави він не звик, та й не потрібна вона йому.

– Після чемпіонату світу  поїхав до Харкова, зайшов в одне з відділень банку. Його працівниця кілька разів глянула на мене і впізнала. Потім покликала начальницю, і вони почали зі мною фотографуватися. Також зі мною просили «сфоткатися» патрульні поліцейські, – розповідає  Микола.

Після успішного виступу в Італії бійцю батальйону «Айдар» почало надходити багато пропозицій.

– Починаючи від зйомки  в рекламі мережі магазинів одягу в Донецькій області до запрошення виступати в Італії. Від першого я відмовився, а от виступати на Апеннінах я, звичайно б, погодився, але в мене ще рік конт­ракту зі Збройними Силами Украї­ни. Пропозицій цих багато, але я поки що нікуди не поспішаю, – запевняє богодухівець.

Зараз хлопець продовжує служити на Світлодарській дузі, де його товариші по службі жартують з приводу його популярності. Плани Миколи на майбутнє – відпочити в Іспанії або в Італії й завершити почате – стати чемпіоном світу з кікбоксингу.

Савелій Мякушко