Ветерани. Різні історії однієї війни
Партизанське дитинство
Вірі Семененко із села Мале Веселе нинішньої Липецької сільради було 11 років, коли разом з мамою, сестрою і двома братами вони потрапили до комуністичного партизанського загону. Всю війну провели в лісі, а після закінчення її повернулися до мирного життя.
Віра Захарівна Семененко народилась 1930 року на Полтавщині. Її батько воював під час громадянської війни 1918–1922 років на боці Червоної армії. У родині було чотири дитини, Віра була другою за віком, мала старшу сестру і двох братів. Батько Захар працював у колгоспі, керував тракторною бригадою. А після приєднання Західної України до СРСР у 1940 році був направлений на Волинь.
– З прадідом на Волинь переїхала і вся родина, – розповідає онук Віри Семененко Сергій. – Коли в 1941 році почалася війна на території СРСР, прадід пішов на фронт у діючу армію, а прабабця з дітьми опинилася на окупованій німцями території, звідти пішли в ліс. Це було село Маневичі під Луцьком. Потім вони почули, що сформувався партизанський загін під керівництвом партійного діяча Василя Бегми, і пристали до нього.
Старша сестра ходила на завдання партзагону: розклеювала листівки. А Віра, якій було всього 11 років, у загоні займалася господарськими справами: готувала їжу, прала й прибирала. З часом цей загін об’єднався з партизанським загоном Антона Бринського, а після приєднався до Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання під керівництвом Олексія Федорова.
Віра Семененко. Фото із сімейного архіву
У партизанах Віра Семененко пробула до 1944 року. В 1945 році батько Захар повернувся з фронту, і родина возз’єдналася, до 1947 року вони жили на Волині.
– Мій дід Микола Іванович, майбутній чоловік Віри Захарівни, що проживав у Харківській області, приїхав у Західну Україну на службу в армію, – веде далі розповідь онук Віри Захарівни. – Познайомився з бабусею, вони одружилися, у 1954 році переїхали жити в село Веселе під Липцями на Харківщині. Там усе життя пропрацювали: спочатку в колгоспі, потім у радгоспі. У них народилося троє дітей, а згодом й онуки.
Віра Захарівна працювала в сільському господарстві на всіх посадах, які були потрібні в селі. Мали з чоловіком чимале господарство: від птиці до корів. Зараз у господарстві одна кішка, жартує онук.
1 травня 2021 року жінка відсвяткувала 91-річчя в колі родини.
– Бабуся дуже працелюбна, праця додає їй сил. Звісно, після 90 років здоров’я вже здає. Але вона досі самостійна, політично підкована, цікавиться новинами села і держави, у курсі всіх подій, – говорить Сергій. – Мріє зробити щеплення проти коронавірусу, щоб усі онуки могли до неї частіше приїжджати. Адже через пандемію кількість візитів довелося зменшити. Але завдяки дітям і онукам нічим не обділена, ні в чому не має потреби, у бабусі є всі умови для життя. Завжди чекає на 9 Травня уваги і гостей.
Читайте також: Нові штрафи для водіїв: що змінилося та які прогалини лишились
Любов до пісні пронесла через усе життя
Важка праця на заводі та концерти на бойових кораблях. Такою була воєнна юність хранительки історії села Веселого Зої Шевченко.
Зоя Павлівна Шевченко, у дівоцтві Клочкова, народилася 17 жовтня 1926 року в селі Семенівка Калачаївського району Воронезької області в родині звичайного робітника. У Зої був старший брат Микола. З початком війни доля закинула родину в Мурманськ. Батько Павло Тихонович і брат Микола пішли на фронт. Батько пройшов усю війну, дійшов до самого Берліна й повернувся живим. А Микола загинув під Ленінградом у 1944 році.
– Наша родина береже всі листи, які Микола надсилав рідним. Солдатські трикутники зберігаються до цього часу в сімейному архіві, – розповідає донька Зої Шевченко Людмила Миколаївна.
Зоя Павлівна разом з мамою під час війни працювали на судноремонтному заводі в Мурманську, який тоді виготовляв снаряди для фронту. Зої на той час було 15 років. Жилося їм дуже важко, працювали у дві зміни. А ще Зоя дуже любила співати, у неї був неймовірно красивий голос. За це дівчину взяли в агітбригаду, яка виїжджала з концертами на бойові кораблі.
– Мама завжди з жахом згадувала виття бомб, що падали на місто. Казала, як це страшно, коли біжиш і не знаєш, чи впадеш десь під цими бомбами, чи залишишся живою, – згадує розповіді матері Людмила Миколаївна.
За свою тяжку працю в роки війни Зоя Шевченко нагороджена медаллю «За оборону Радянського Заполяр’я».
Читайте також: Як після реконструкції змінився вигляд Красноградської лікарні – ФОТО
Коли війна закінчилася і повернувся з фронту батько, родина переїхала в Україну, у Харківську область. Зоя закінчила середню школу в селищі Есхар і вступила в Харківський університет на історичний факультет. Тут зустріла свою долю – Миколу Фомича Шевченка, з яким прожили разом 56 років.
Після закінчення університету за розподіленням молоді історики потрапили в село Веселе. Тут працювали все життя вчителями історії в місцевій школі.
У подружжя Шевченків народилися дві дочки. Згодом з’явилися троє онуків і семеро правнуків.
Свою любов до пісні Зоя Шевченко пронесла через усе життя. Коли працювала у школі, створила шкільний хор. Найбільше любила слова пісні: «Главное, ребята, сердцем не стареть...» І вони супроводжували її впродовж усього життя аж до самої старості. Намагалася бути активною і не байдужою до сучасного життя і минулого.
Зоя Шевченко з учнями на екскурсії. Фото із сімейного архіву
Працюючи вчителькою, Зоя Павлівна ініціювала створення куточка бойової слави в школі. Збирала по крупицях історію свого села, відомості про бої, що велися під Веселим. Потім установили, що тут загинув Герой Радянського Союзу Володимир Харазія. З рідними легендарного командира велося листування, вони навіть приїжджали у Веселе. Від Зої Шевченко традиція збирати історичні дані про війну передалася іншим учням й учителям школи.
Коли Зоя Шевченко вийшла на пенсію, продовжувала допомагати своїм колегам порадою чи потрібною довідкою. Зараз, хоч і слабенька, але співати любить і досі в родинному колі.
Зоя Шевченко. Фото із сімейного архіву
– Коли чуєш, як мама співає, неможливо сказати, що людині незабаром 95 років! Голос молодий, красивий і зараз, – говорить Людмила Миколаївна. – Мама завжди була дуже доброю і справедливою, патріоткою своєї землі. І ми намагаємося все життя бути справедливими, любимо свою Батьківщину, місце, де виросли. Зберігаємо пам’ять і бережемо історичні цінності та традиції.
Від Угорщини до Курильських островів
Для фронтовика Івана Нестеренка із села Пильна Харківського району бойові дії не закінчились у 1945 році. Після війни з Німеччиною довелося брати участь у радянсько-японській війні.
Іван Олексійович Нестеренко народився 1924 року в Сумській області. Батьки покинули хлопчика, і він ріс у дитячому будинку. Коли перед Голодомором 1933 року дитячі будинки розформували, його взялася доглядати бабуся із села Пильна на Харківщині. Тут він виріс, звідси пішов на службу до армії. Коли почалася війна, 17-річний Іван пішов служити у піхоту. У складі радянських військ дійшов до Угорщини, отримав медалі, зокрема «За Відвагу» й «За перемогу». Після закінчення Другої світової війни старшого лейтенанта Івана Нестеренка перевели служити на Курильські острови, він брав участь у війні з Японією. Тільки у 1948 році він демобілізувався.
Читайте також: 163 боєприпаси знайшов на городі чоловік з Біляївської громади – ФОТО
Коли повернувся додому, оженився, працював у колгоспі електриком, займався домашнім господарством.
– Тоді час був такий, що потрібне було велике господарство: корова, птиця, свині. Тож батьки, поки були молоді, тримали худобу, – розповідає донька Івана Олексійовича Віра Іванівна.
У подружжя Нестеренків народилося двоє дітей – син і донька. Коли 25 років тому не стало дружини Івана Олексійовича, деякий час він жив сам. А згодом діти переїхали жити до нього. У свої 97 ветеран хоч і не веде господарство, але рухається сам, каже донька, і це вже радість.
Фронтова медсестра
За ніжними похиленими плечима цієї старенької – п’ять років війни, тисячі врятованих життів, тяжкі поранення, два роки реабілітації і десятки років невтомної післявоєнної праці.
Тамара Балтрукевич (у дівоцтві Баришева) – учасниця бойових дій Другої світової війни, лейтенант медичної служби. Брала участь у звільненні Білорусії, Польщі й Східної Пруссії, має бойові нагороди.
Тамара Балтрукевич. Фото надане Мереф’янською громадою
Народилася Тамара Миколаївна в 1926 році під Томськом. Виховувала її прийомна бабуся. Дівчинка закінчила 8 класів середньої школи і поїхала навчатися в медичне училище в Томську. На курсах санітарних інструкторів мала учитися півроку, але після четвертого місяця почалася війна. 15-річну дівчину направили медсестрою на Другий Білоруський фронт. Разом з військами молода медсестра Тамара Баришева пройшла Могильов, Гомель та інші білоруські міста. Після звільнення Білорусії пішли на Східну Пруссію, після чого опинилися на березі Балтійського моря поблизу Кенігсберга.
У свої 95 років Тамара Миколаївна пам’ятає кожну деталь, кожну дрібничку тієї війни. Коли розповідає про роботу медсестри на фронті, сльози навертаються на очі. Бо жаліла кожного, кого не вдалося врятувати, а таких було чимало.
– Мені завжди хлопці говорили: «Томо, ну що ти кожного солдата так оплакуєш?». А мені було шкода кожного нашого вояка, якого мені не вдалося врятувати, – згадує Тамара Миколаївна.
За спогадами Тамари Баришевої, на підході до Кенігсберга, біля Данцига, сталася страшна битва, під час якої медсестру було тяжко поранено осколками. Тамара Миколаївна отримала травми обох рук, ніг і голови. У шпиталі дівчину прооперували і мало не ампутували праву руку, але її подруга – медсестра, з якою разом приїхали на фронт, – умовила хірурга залишити кінцівку.
Кілька років наприкінці війни Тамара відновлювалась по шпиталях. Тільки в 1947 році нарешті повернулася додому до бабусі. Учителі, які вчили дівчинку до 8 класу, вмовили довчитися 9-й і 10-й клас. Так фронтова медсестра здобула середню освіту і вступила на історичний факультет педагогічного інституту в Томську. Під час навчання познайомилася з майбутнім чоловіком – студентом політехнічного інституту Всеволодом Балтрукевичем.
– Він теж був фронтовиком. У 1942 році весь його клас направили на фронт. Із 13 чоловік вижив тільки він, повернувся додому без ноги. Казав, що він урятувався лише завдяки маминим молитвам, яка була віруючою, – розповідає про чоловіка Тамара Балтрукевич
Оскільки чоловік був інженером-енергетиком, його розподіляли на будівництва підприємств у різних куточках СРСР. Родина змінила кілька місць проживання: Казахстан (Леніногорськ), Алма-Ата, Миколаїв. А Тамара тим часом працювала вчителькою історії в школах. На її рахунку – більше 40 років праці.
Бойові рани відкривалися потім ще протягом 10 років. Незважаючи на травми та інвалідність, після війни Тамара Миколаївна навіть займалася спортом. Виступала за школу на змаганнях з катання на ковзанах та лижних перегонах, співала в хорі. Заважали поранення і в житті. Права рука, яку мало не ампутували, дуже погано працювала. Через це чоловік Тамари згодом сам собі шив і ремонтував одяг.
Перед пенсією зі звичайної школи Тамара Балтрукевич перейшла працювати у спеціальну школу для дітей, що важко виховуються. Згадує, як тяжко було з ними працювати.
– Це були хулігани, шахраї, вони постійно втікали в невідомому напрямку, а нам за це були догани, – говорить Тамара Миколаївна.
Уже в похилому віці родина переїхала на Харківщину, і вже 15 років Тамара Миколаївна живе у Мерефі.
У подружжя двоє дітей: син і донька. Є четверо онуків і четверо правнуків. Щороку в травні нащадки приїжджають у гості та вітають свою легендарну бабусю зі святом Перемоги.
– Коли мене питають, чи важко, чи страшно було на війні, я кажу: ну як можна не боятися? Ми переходили пішки з однієї частини фронту на іншу. Моя подруга Соня підірвалася на міні на смерть просто на моїх очах. Коли знаєш, що сьогодні вона, а завтра можу я померти, – як не боятися? Страшно було дуже. Але я кожного дня дякую Богові, що він урятував мене, – ділиться мудрістю фронтова медсестра.
Голова Харківської обласної ради Артур Товмасян:
– З особливою повагою та вдячністю ставлюся до людей, які захищали нашу землю в часи Другої світової війни. Вони – герої, які здійснили історичний подвиг, не шкодували власного життя, щоб захистити Вітчизну. Тому особисто для мене має велике значення допомага тим, кого, на превеликий жаль, так мало залишилося з нами. У кожного з них свій унікальний життєвий шлях – частка історії українського народу.
Спілкування з цими мудрими людьми, які стільки пережили, були свідками цілої епохи та учасниками доленосних для держави подій, – безцінний досвід. Тому, коли є така можливість, намагаюся особисто спілкуватися з ветеранами, щоб дізнатися, чим можна їм допомогти, які проблеми можу розв’язати як депутат та керівник обласної ради. Прикро, що такі люди часто належать до незахищених верств населення, адже саме завдяки їм на нашу землю повернулися мир та свобода.
Харківська обласна рада завжди підтримує наших ветеранів, які є прикладом мужності, патріотизму для нас і майбутніх поколінь. Так, комплексною Програмою соціального захисту населення Харківської області на 2020–2025 роки тим, хто безпосередньо брав участь у бойових діях 1941–1945 років, а це 233 особи, з обласного бюджету надана одноразова матеріальна допомога в загальній сумі 466 тисяч гривень.
Матеріал створено за підтримки голови Харківської обласної ради Артура Товмасяна