Підписка на розсилку

Хочу отримувати головні новини:

Дитино, вас женуть на м'ясо. Фронтові історії ветеранів війни з Борівщини

07.02.2019 12:00
Фото: borova-rda.kh.gov.ua
Фото: borova-rda.kh.gov.ua
Минулої суботи на Борівщині відзначили 76-ту річницю визволення району від німецько-фашистських загарбників. А з тих, хто власне воював у Другій світовій війні та наближав це визволення, сьогодні в районі проживає всього шість ветеранів.

Дійшла до Берліна

Напередодні пам’ятної дати, 1 лютого, ветеранів Другої світової війни Борівщини приїхали привітати голова Борівської райдержадміністрації Віталій Кіян, перший заступник голови РДА Сергій Федченко, заступник голови РДА Яна Кириченко, депутат Харківської обласної ради Микола Кириченко.

– Ми колективно разом з РДА допомагаємо всім людям нашого району, у тому числі й ветеранам Другої світової війни. Близько десяти років ми їх об’їжджаємо на свята – у день звільнення Борівщини і 9 Травня, вітаємо і кажемо, щоб вони зверталися по будь-яку допомогу, – розповідає Микола Кириченко.

У Борівському районі наразі проживають шість учасників бойових дій Другої світової війни, найстаріша з них – 97-річна Анастасія Миколаївна Лень. Жінка народилася 21 травня 1921 року в селі Піски-Радьківські, де все життя і прожила. У червні 1943-го дівчиною пішла на фронт, служила санітаркою у 27-му гвардійському полку. З ним при медсанчастині пройшла всю війну аж до самого Берліна. За своє життя працювала в колгоспі фінансовим агентом і продавчинею в магазині.

У Анастасії Миколаївни дітей немає, тому її вже сьомий рік доглядає сусідка Ольга Трубчанінова.

– До 91 року вона жила сама, була активною – город обробляла, по дому прибиралася, чистота була абсолютна. А потім зламала ногу, і відтоді їй знадобився догляд. Зараз самопочуття поганеньке, ось у кінці січня впала, видно, що важко їй біль терпіти. А до цього ще місяць тому і телевізор переглядала, і книжки читала, – пригадує Ольга.

Також у селі Піски-Радьківські проживає Іван Степанович Гончаров, який народився 29 березня 1926 року. Як розповідає його син Григорій Гончаров, у воєнні роки його тато був спочатку стрільцем, а потім механіком танка. Більшу частину свого життя пропрацював стрілочником на залізниці, а ще був пасічником.

– До 90 років був активним, навіть козу тримав. А зараз уже третій рік живе з нами. Погано чує, бачить, але по дому пересувається, і коли тепло, постійно виходить гуляти, – каже Гончаров-молодший.

Усього в Івана Степановича троє дітей, двоє онуків, четверо правнуків і одна праправнучка – чотирирічна Аліна.

Небезпечні поїздки потягом

Ще один ветеран – Ганна Олександрівна Полтавцева, вона народилася 11 листопада 1925 року в селі Шийківка, де живе й досі. Як розповіла «СК» Ганна Олександрівна, вона під час війни була пекарем, санітаркою і зв’язківцем. Жінка згадала своє перше бойове хрещення, коли потрапила під бомбардування, після якого загинуло 12 дівчат.

– Мене тільки призвали на службу, і ми зі 120 дівчатами йшли у Дворічну. І під час цієї ходи налітають літаки. Кинули бомбу, і

12 дівчат загинуло, а мене Бог зберіг. А перед цим була цікава історія. За два тижні до цього, тоді ми були курсантами, ми йшли строєм.

Якась чужа жінка вийшла й тягне до свого паркана, а я їй кажу: «Що ви робите?», а вона: «Дитино, вас женуть на м’ясо. Я тебе так сховаю, що ніхто не знайде, а потім повернешся додому». А я її у відповідь: «Ні, не хочу, щоб мене вважали зрадницею». Вона мене перехрестила і сказала: «Бережи тебе Бог». І от під час того бомбардування мені пощастило вижити, – згадує наша героїня.

Ганна Олександрівна служила в 40-й хлібопекарні при 41-й гвардійській стрілецькій дивізії. Саме тоді з дівчиною-пекарем трапилася ще одна пам’ятна історія, коли мати прийшла до неї на фронт.

– До 7 листопада нам на честь свята привезли подарунки – цукерки, солдатські «сто грамів» і тютюн. Я приходжу до майора Титова й кажу: «Я не п’ю, не курю, а от цукерки люблю. Дайте мені солодощі, а решту роздайте хлопцям». Після цього я пішла в сарай, там був склад, яким я завідувала. І раптом чую: «Жінко, кого вам треба?», а вона: «Того, хто не п’є і не курить, а цукерки любить». Я впізнала свою матусю Віру Зиновіївну й полетіла до неї так, що трохи того майора з ніг не збила. Обняла матусю і заплакала. І той майор довго згадував добрим словом мою матусю, яка прийшла до мене на фронт, – розповідає жінка.

Після пекарні у воєнний час дівчина пропрацювала два тижні в медсанбаті. Але, як зізнається Ганна Олександрівна, їй було дуже важко, тому довго вона там і не затрималася.

– Я мала обробляти поранених. Треба черевик зняти, а він з ніжкою знімається, солдат стогне, дуже боляче йому.

Я відчуваю, що зараз знепритомнію, і майор тоді мені сказала: «Нам такі не потрібні». Ну а що я можу вдіяти? Мені ще 18 не було, – згадує зі сльозами жінка.

Потім Ганну Полтавцеву направили в 174-й окремий батальйон зв’язку, і до кінця вій­ни вона була зв’язківцем. Один з пам’ятних моментів – кінець жовтня 1943-го. Тоді штаб її дивізії потрапив в оточення, з якого їм допоміг вибратися молодий хлопець, житель села Верблюшка Кіровоградської області Василь Широкий – саме завдяки йому тоді наша героїня залишилася живою.

Як розповідає Марія Басова, донька Ганни Олександрівни, у її мами багато різних медалей і нагород – медалі «За відвагу», «За звільнення Бухареста» тощо. Її навіть було представлено до ордена Червоної Зірки, але з невідомих причин цю нагороду їй так і не вручили.

Після війни жінка пішла працювати вчителем історії в місцеву школу, де і пропрацювала все життя. Як каже Марія Басова, цікава сторінка з життя матері припала на роки навчання в університеті.

– Після війни вона заочно навчалася в університеті в Слов’янську Донецької області. Їй треба було їхати на сесію, а поїзди в нас на станції працювали тільки «на вихід» – людей висаджували й нікого не впускали. І тоді вона зі своїми друзями сходами між вагонів забиралися на дах, прив’язувалися і так їхали до Слов’янська. Було дуже страшно, один з її товаришів під час такої поїздки загинув, – розповідає жінка.

За словами Марії Басової, зараз мама як на свої роки почу­вається доволі бадьоро.

– Їй 93, але вона каже, що їй 39. По дому багато чого робить – квасолю з цибулею перебрати, дрова в піч підкинути, їжу допомагає готувати. А влітку з правнуками курей пасе – це її улюблене заняття. Також вона щоранку робить зарядку, я їй розробила спеціальну систему, – додає донька.

Як каже Марія, місцева влада постійно приділяє увагу мамі, а з обласним депутатом Миколою Кириченком вони взагалі кращі друзі. Пам’ятають про заслуги нашої героїні не тільки чиновники, а й колишні учні, які, за словами ще однієї її дочки Віри, постійно відвідують, а на день народження подарували великий красивий торт.

Усього в жінки три дочки, п’ять онуків, десять правнуків і один праправнук Владислав, якому незабаром виповниться рік.

Читайте також: Юнаку з Великобурлуцького району потрібна допомога на лікування

Тиск, як у молодого

Ще двоє ветеранів війни проживають у Боровій. Валентин Васильович Павлов народився 1 серпня 1923 року в Йошкар-Олі, а у 50-х роках минулого століття переїхав у Борову. Як розповідає його дочка Тетяна Лук’янович, під час війни батько служив на Далекому Сході – Владивосток, Курильські острови тощо. Після війни довго працював фотокореспондентом у борівській районній газеті «Трудова слава».

Тетяна Лук’янович каже, що попри поважний вік батькові на місці не сидиться.

– Минулої осені вийшов на город, я картоплю копала, і він хотів мені допомогти, – каже донька ветерана. – Зараз він любить читати газети й розгадувати кросворди. І все це без окулярів. Узагалі він ніколи не хворів. Тільки минулого року в лікарню потрапили, лежали з ним, до цього ніколи не був. У лікарні всі дивувалися, що в нього тиск, як у молодого, – 120 на 80.

У Валентина Васильовича четверо дітей, одинадцять онуків і троє правнуків.

Ще один ветеран Другої світової з Борової – Марія Андріїв­на Безкровна, яка народилася 1925-го. Її, як і інших ветеранів, місцева влада постійно відвідує і приділяє увагу, за що дуже вдячна дочка жінки Тетяна Ковтун.

Шостий ветеран Борівщини – це Олексій Пилипович Николенко з Копанок. Він наразі єдиний ветеран Другої світової війни на території своєї Першотравневої сільради. Чоловік народився

15 груд­ня 1926 року на Кіровоградщині, а змолоду із сім’єю переїхав у Копанки. У 17 років Олексій Пилипович пішов на фронт і був в армії вісім років, зв’язківцем дійшов до Берліна. Як розповідає його дочка Зоя Подскриптова, у батька багато медалей і орденів – медаль «За відвагу», орден Віт­чизняної війни 1 ступеня тощо.

– Він мені розповідав, що медаль «За відвагу» отримав за те, що з напарником розмінували мінне поле, – ділиться спогадами жінка.

Зараз, за словами Зої Подскриптової, тато вже сім років на інвалідному візку, який йому придбала місцева влада.

– Вони завжди приїжджають, ніколи не забувають – і Віталій Кіян, і Микола Кириченко. Того року просили в Миколи Кириченка дрова, так, незважаючи на заметіль, через два дні, як і обіцяв, дрова привезли. Зараз теж попросили, і нам сказали, що ось незабаром повинні доставити. Батькові дуже приємна така увага, і він завжди чекає таких гостей.

У Олексія Пилиповича троє дітей, троє онуків і семеро правнуків.

Читайте також: У селі на Красноградщині запрацювала додаткова група в дитсадку

Підписуйтесь на Google News

Щоб бути у курсі останніх новин Харківщини та громад.

Підписатися