Ті, хто пережив Голодомор. Спогади харків'ян
Це не художній твір. Це задокументовані свідчення очевидців трагедії 1932–33 років, що й досі зберігаються в Держархіві Харківської області.
Плашка» У 1932–1933 роках від голоду померло за різними підрахунками від 7 до 10 мільйонів жителів Радянської України, переважно селян. На Харківщині, яка на той час була столичною областю, від голоду померло 2 мільйони людей.
Більшість свідків, які задокументували свої спогади, у роки Голодомору були ще дітьми або підлітками. Їхні батьки, звичайно, могли б розповісти значно більше, але ті з них, хто не помер від голоду, не дожили до часів, коли про все пережите можна говорити на повний голос.
Микола Амвросійович Водоріз із с. Бабенкового Ізюмського району розповідає: «Передумовою цього жорстокого явища – Голодомору 1933 року – було так зване розкуркулення. Воно торкнулось і нашої сім’ї. Принципи господарювання мого батька були такі: працювати так, щоб був хліб і до хліба. Але позиція сільради й райкому партії була іншою. У нас було відібрано майно: хату, господарський реманент, худобу. Розпочалися наші страждання. Виникла проблема: де жити, що їсти. Батька кинули у в’язницю, де він тяжко захворів, ледве-ледве дійшов до цвинтаря і там помер. Брат Антон за три качани кукурудзи отримав три роки ув’язнення. Помер голодною смертю. Я із сестрою (мені тоді було шість років) жив у знайомої жінки. З нетерпінням ми чекали матір, яка принесе нам кусочок хліба. Вона збирала на станції старе вугілля і обмінювала на хліб».
Катерина Михайлівна Дрищ із с. Плисового Лозівського району засвідчує: «Урожай у 1932 році був непоганий, вищій за середній. Почалася молотьба. Зерно забиралося державою просто з-під молотарки й вивозилося на засипні пункти. Люди дивувалися, як же воно буде, що хліб вивозиться, а в колгоспних засіках немає зовсім зерна, ні для їжі, ні для засіву. Протягом осені й на початку зими 1932 року в селі люди поїли всі запаси (картоплю, буряк), поїли собак, а вже на початку 1933 року дуже багато померло людей. У сім’ях вмирало по десять і більше чоловік. У нашій сім’ї померло два чоловіки… У полі збирали мерзлі корінці, картоплю, з дерев здирали кору й робили з неї «муку», пекли так звані коржі. Я лишилася жива тільки дякуючи мамі й дядькові, які їздили міняти [речі] аж під Москву і привозили звідти хоч трошки хліба».
Михайло Єгорович Аляб’єв, уродженець с. Стариці Вовчанського району, якому в 1932 році виповнилося 14 років, згадує: «Дома їсти не було чого, усі продукти забирали активісти: 2–3 чоловіки дорослих людей і в допомогу брали школярів, щоб лазили на горища, у піч, шукали сховані продукти. Були такі випадки: заходили в хату, вариться квасоля, забирали разом з чавунком. Забирали худобу з дворів. Люди в селі вмирали на ходу. Тих, хто помер на вулиці, збирали люди, яких призначали від колгоспу, клали на тачку по декілька чоловік і везли на кладовище, без труни скидали в яму й закопували. Добре жили в селі й не голодували ті люди, які відбирали продукти, – активісти. До них ніхто не заходив, і з їхніх господарств не забирали продуктів».
«Пам’ятаю, як розповідала мама, що приходили й забирали яйця, картоплю, курей, рахували картоплю, яка росла в кущах: скільки кущів посаджено, стільки повинно бути й до осені, навмисно приходили й вирубували сади, щоб нам не дісталося ніяких плодів», – переповідає уродженець с. Бритай Лозівського району Володимир Андрійович Дрига.
«Люди їли все, що траплялося: мерзлі буряки, просяну лузгу, різні бур’яни (молочай, реву, рогіз, грицики). А найбільше їли лободу, яку обливали кип’ятком і змішували з мукою з липового листя або качанів кукурудзи без зерна. Супи варили із трави мишію. Їли різні печериці, корінці заячого гороху, зелений терен, кислиці. Часто від голоду гинула худоба, особливо коні. Її поливали якоюсь рідиною, яка мала запах нафталіну, й закопували в ями. Але голодні люди відкопували ці ями і їли конину, – дізнаємося зі спогадів О. Д. Романенко про голод у с. Обухівці Дворічанського району. – Хліба на трудодні в колгоспі майже не видавали. Особливо важкою була перша половина 1933 року, у цей час у селі вже багато людей повмирали з голоду. Люди ходили на роботу, обробляли поля і вмирали з голоду. Від голоду пухнули руки й ноги, шкіра тріскалася і текла вода. Ми, сестри, теж були пухлими. Майже в кожній сім’ї були померлі, а 18 сімей повністю вимерли. Люди були безсилі, копати ями було нікому. Трупи лежали в сараях, бур’янах. А коли закопували загиблу худобу, у ці ж ями клали й людей, якщо було нікому їх поховати. У селі вимерло 80 % населення».
«Голод – це страшне слово. Серце терпне, коли чуєш його. Ті, хто ніколи не пережили його, ніколи не зможуть уявити, які страждання спричиняє голод, – ятрить душу спогадами Катерина Тихонівна Антоненко із с. Плисового Лозівського району. – Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися. У 1933 році, коли вже не стало зовсім нічого їсти, померла моя трирічна сестра. Тоді батько і брати поїхали за Харків під Бєлгород, щоб обміняти останнє «барахло», останні родинні сорочки на їжу для дітей. Коли вони поверталися з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, їх заарештували за спекуляцію, а харчі конфіскували. Дуже шкода було дітей, вигляд вони мали страшний: скелети з кінцівками, що звисали з роздутих животиків. Дай Бог, щоб ніколи не повторилися ті роки страху і смерті».
«Народ, що вижив після Голодомору, – додає Олександр Панасович Харченко з Валківського району, – був слабим, знесиленим, плати за свою працю не знав, а знав лише, щоб протягом року було 275 виходів у колгосп. До селян ставилися гірше, ніж до кріпаків… Ні відпочинку, ні зарплати, а самий лише рабський труд».
Головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Харківської області Валентина Плисак