Як у результаті звичайної реконструкції Харків отримав один з його символів
Що робить місто впізнаваним? Незвичайні будівлі чи об’єкти, унікальні місця, з якими можуть бути пов’язані цікаві історії. Якщо запитати у кожного, хто хоча б трохи знає Харків, серед таких символів поряд з Держпромом, Дзеркальним струменем або пам’ятником Тарасу Шевченку обов’язково назвуть кіноконцертний зал «Україна», який заховався в тіні алей саду Шевченка, біля самого паркану зоопарку.
Для харків’ян та жителів області це місце пов’язане з безліччю особистих історій. Можна до безкінечності слухати оповіді про те, як саме на сцені «України» на «розігріві» у культової рок-групи початку 80-х під назвою «Динамік» (чи знайдуться ті, хто її пам’ятає?) виступав молодесенький співак у чорних чобітках на високих підборах, вузеньких чорних штанцях та чудернацькій білій сорочці з широкими рукавами. Конферансьє представляв його як молодого талановитого співака Валерія Леонтьєва, який нещодавно отримав приз… за найоригінальніший сценічний костюм (не за голос, не за виконання, за костюм!) на міжнародному конкурсі десь у Болгарії.
Вранці та вдень у ККЗ «Україна» на широкому екрані показували художні фільми, і як кінозал «Україна» користувалася шаленою популярністю. По суті в центрі Харкова це був єдиний кінотеатр з відмінним нахилом підлоги – дивитися там кіно навіть тим, хто не вийшов зростом, було одне задоволення. Всі інші «центрові» кінотеатри – «1-й Комсомольський», «Зірка», «Ім. Жданова», «Родина», «Спорт» – були вбудовані в старі будівлі, і підлога там була або рівна, або з невеликим нахилом. Найближчим закладом класу люкс з комфортними залами був у 70–80-ті роки кінотеатр ім. Довженка на Павловому Полі, але за відсутності метро це було далеко. Завсідниками кіносеансів в «Україні» були студенти навколишніх вузів – Харківського державного університету та Харківського інженерно-будівельного інституту. Серед них було прийнято хоча б раз на тиждень подивитися там кіно після занять, а то і замість них. Ходили цілими групами, а то і курсом, особливо якщо пару з якихось причин скасували, а на наступну завжди можна було встигнути після кіно. Ну а ввечері зал перетворювався на концертний. Коли «викидали» квитки на майбутні гастролі, черги в каси, що знаходяться із зворотного боку від входу, зміїлися в три ряди, заповнюючи весь внутрішній двір, – і стояти в них за жаданим квитком можна було не одну годину. Тут виступали відомі артисти різних жанрів. Це і такі майстри гумору та сатири, як Михайло Жванецький, Володимир Винокур, Михайло Задорнов, і навіть циркач Юрій Куклачов зі своїми чарівними кішками. Частенько лунав задушевний спів бардів: Олександра Розенбаума, Олександра Дольського, Тетяни і Сергія Нікітіних та інших. Потужну рок-музику гуртів «Наутілус Помпіліус», «ДДТ», «Агата Крісті», «Акваріум», «Скрябін» за гроші меломани слухали, сидячи з комфортом у залі, а абсолютно безкоштовно – стоячи в парку ім. Шевченка навколо будівлі. У любителів дармівщини ноги втомлювалися більше, зате вуха менше. Ну і куди ж без всюдисущих поп-виконавців – тут співали «Браво», біт-квартет «Секрет», Анні Лорак, Руслана та багато інших: перерахувати всіх, хто виходив на сцену ККЗ «Україна» за майже шістдесят років його історії, неможливо. До речі, з 1984 року до музичного супроводу додалися ще й спецефекти – ритмічний гуркіт і вібрація від поїздів метро, які рухались під землею. Але мало хто з відвідувачів ККЗ знав, що за його появою в місті приховується майже детективна історія.
Передісторія
У 1946–1947 роках, коли Харків тільки-но почав оговтуватися від ран, завданих війною, та відновляти свій зовнішній вигляд, було прийнято рішення побудувати «для культурного відпочинку трудящих» на території саду імені Шевченка літній музичний театр просто неба: стіни, місця для сидіння та спереду – «мушля» зі сценою для артистів. Авторами проєкту були москвич Микола Ареф’єв, харківська архітекторка Єлизавета Любомілова і харківська ж ландшафтна архітекторка Ганна Маяк.
Місце його розташування зараз добре відоме: там зараз знаходиться культова споруда Харкова – кіноконцертний зал «Україна». У 1946–1947 роках на місці нинішнього ККЗ було вирішено побудувати літній музичний театр. Начебто нічого незвичного: таких літніх майданчиків у країні було багато, але це тільки на перший погляд. По-перше, згідно з планом він повинен був умістити 1800 осіб (до речі, великий зал ХНАТОБу вміщує зараз 1500 глядачів). По-друге, для розрахунку акустики (а це чи не найважливіший показник – адже музика повинна бути добре чутна з будь-якого місця залу) залучили відомого харківського архітектора та інженера-технолога Олександра Гінзбурга – і це забезпечило успіх будівлі.
Іменитий архітектор ще з дореволюційних часів, Олександр Гінзбург створив у Харкові такі відомі будівлі, як «Золота рибка» навпроти театру ім. Т. Г. Шевченка, один з найкрасивіших будинків дореволюційного Харкова – на вул. Пушкінській, 19, та ще близько трьох десятків елегантних та вишуканих будівель. Він був відомий не тільки як хороший архітектор, але й як відмінний акустик. Саме Олександр Гінзбург спроєктував «мушлю» концертного залу таким чином, що звук рівномірно розходився на усі боки. Тому концерти у літньому музичному театрі були справжньою насолодою для харківських меломанів, не зважаючи на те, що це був майданчик просто неба.
До речі, цей літній музичний театр узагалі запроєктований був дуже вдало: з тильного боку «мушлі» були двоповерхові гримерки для артистів з виходом до закритого садочка, де артисти могли відпочити між виходами на сцену. Для зручності публіки був влаштований буфет, де у антракті можна було випити-закусити, земляна підлога із сидіннями була підсипана, щоб організувати нахил, а розмір сцени дозволяв розмістити на ній стандартний симфонічний оркестр.
Таким чином у другій половині 40-х – 50-ті роки ХХ ст. наш харківський музичний театр просто неба у саду Шевченка вважався одним з найкращих літніх музичних театрів країни, а у харків’ян він користувався шаленою популярністю, тому експлуатувався нещадно – тобто, за винятком холодної пори року, концерти там відбувалися щодня, та й не один раз. Скетчі, коміки, співаки, музиканти різних жанрів, танцюристи, навіть хори – ця сцена бачила кращих з кращих виконавців на той час. Одного там не було – як кінотеатр цей майданчик не працював.
Завдяки такій популярності та використанню залу, як кажуть, «на повну котушку», через десять років він уже потребував реконструкції – адже був відкритий для усіх примх погоди. Коли в 1958 році оголосили відкритий архітектурний конкурс на проєкт реконструкції залу, ніхто не міг подумати, що подальша історія цієї будівлі буде мати справжній карколомний сюжет.
Як реконструкція стала будівництвом
Термін закінчення реконструкції був визначений жорстко – до 23 серпня 1963 року (20-ї річниці визволення Харкова) все повинно було бути зроблено. У грудні 1958-го – січні 1959 року відбувся відкритий архітектурний конкурс на проєкт реконструкції літнього музичного театру. Кошторис був більш ніж скромним – потрібно було «вписатися» в 300 000 рублів (сюди входили і проєктування, і всі роботи). Першу премію отримав молодий архітектор Вадим Васильєв.
Архітектор Вадим Васильєв. Фото: esu.com.ua
Випускник ХІБІ 1956 року, він запропонував проєкт, заснований на ідеї вантового покриття. Суть його була проста і елегантна: дві похилі підковоподібні залізобетонні арки утримують розтягнуті між ними ванти (металеві троси) і своєю чергою утримуються цими ж вантами. Зверху на них укладається покрівля, під ванти монтується підвісна стеля. Ні стіни, ні фасад ніякого навантаження не мають, тому їх можна зробити з найдешевших матеріалів. Сама покрівля нагадує сідло.
На будівництві ККЗ "Україна". Фото: ngeorgij.livejournal.com
Така конструкція мала декілька переваг: вона значно прискорювала будівництво, давала можливість створити величезний зал без колон, які заважають глядачам, і найголовніше – здешевлювала проєкт порівняно з традиційними конструкціями будівель у 4–5 разів.
На будівництві ККЗ "Україна". Фото: ngeorgij.livejournal.com
Останнє, напевно, і було вирішальним: завдяки цій економії замість відкритого літнього майданчика з’явилася можливість зробити повноцінний закритий кіноконцертний зал, який буде працювати цілий рік. Грошей вистачило навіть на установку оригінальної системи обігріву: в холодну пору року незадовго до початку концерту тепле повітря, нагріте електроустановками через спеціальні отвори в підлозі, накачували компресорами, і в залі моментально ставало тепло. Звичайно, були й недоліки: наприклад, відсутність гардеробу і туалету всередині приміщення. Його зробили окремо і за окремі гроші Зеленбуду – і глядачі змушені були в разі потреби в прямому значенні слова «бігати надвір».
Але зате замість реконструйованого літнього майданчика харків’яни отримали елегантний і сучасний кіноконцертний зал.
Попередники
Ні Володимир Васильєв, ні два його співавтори – архітектори Юрій Плаксій і Володимир Реусов, які отримали на конкурсі другу премію і допомагали йому дошліфовувати проєкт, – не були винахідниками вантових перекриттів.
Архітектор та будівельник Володимир Реусов. Фото: zhilstroj-2.ua
Автором ідеї був інженер і архітектор Володимир Шухов – саме він першим у світі ще в 1896 році створив вантові покриття для павільйонів Нижегородського ярмарку, але вони були у вигляді намету з опорою в центрі.
Потім цю ідею «реанімував» американський архітектор російського походження Мацей Новицький – у 1952 році він спроєктував і побудував у місті Ролі (штат Північна Кароліна) багатофункціональну будівлю Дортон-Арена на 7610 місць. Це була перша у світі будівля з вантовим (на металевих тросах) покриттям у вигляді сідла.
Мацей Новицький з проєктом Дортон-Арени (США, 1952 рік). Фото: unco.tv
Вона дуже нагадувала наш ККЗ «Україна», тільки була в сім з лишком разів більша. Звичайно, Володимир Васильєв міг побачити маленьку фотографію Дортон-Арени де-небудь в архітектурному журналі, але тут найголовнішими були розрахунки, які вони з колегами зробили самостійно. А ідея... ну що ж – відомо, що ідеї витають у повітрі, і головне – встигнути їх зловити.
Харків’яни – законодавці моди
Будівлю успішно побудували і ввели в експлуатацію 23 серпня 1963 року. Вона стала другою у світі і першою в СРСР будівлею з вантовим (на металевих тросах) покриттям у вигляді сідла. Третя у світі подібна до цієї будівля була побудована на рік пізніше, в 1964 році в токійському парку Йойогі – це олімпійський комплекс для водних і льодових видів спорту, спроєктований культовим японським архітектором Кензо Танге. Таку ж схему вантового покриття використовував у 1977 році український архітектор Олег Петров у проєктуванні та будівництві літнього театру «Будівельник» на 1100 місць у Дніпропетровську. У 1979 році за проєктом московських архітекторів Ніни Вороніної та Олександра Оспеннікова для літньої Олімпіади-80 у Москві був побудований велотрек «Крилатське» на 6000 місць. Таким чином, харківські архітектори створили в СРСР моду на будівництво великомасштабних видовищних об’єктів з вантовою конструкцією покриття.
У Херсоні використали проєкт ККЗ "Україна" ще раз. Фото: uk.wikipedia.org
Сім фактів про «Україну»
1. Для створення мозаїки біля входу ескіз розробили у Києві – відділі монументального живопису Академії будівництва і архітектури УРСР, і зі столиці до Харкова приїхала художниця з контейнером кольорової фасадної плитки. Вона старанно виклала мозаїку за ескізом: жінка, рояль і чомусь – спортсмени, які біжать уздовж паркану Харківського зоопарку. Коли вона побачила, що вийшло, – розплакалася, склала речі і повернулася до Києва. Тоді автори проєкту, не чекаючи, поки розчин затвердіє, власноруч зчистили більшу частину мозаїки лопатами, залишивши тільки зображення жінки і рояля. Потім поїхали на звалище браку Харківського плиткового заводу, набрали там відповідні шматки і буквально «на коліні», за натхненням, виклали іншу частину мозаїки. Так на панно з’явилися відомі всім харків’янам зображення променистого сонця, стилізованого парку, символу Харкова – Держпрому і кінострічки.
Мозаїка на вході в ККЗ "Україна". Фото автора
2. Коли у 1963 році «Україна» була вже побудована і до здачі лишалося кілька днів, виникла несподівана перешкода: місцеві чиновники відмовлялися підписувати документи на прийом її в експлуатацію: настільки несподіваний та незвичний вигляд мала будівля. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, адже їм здавалось, що стеля в будь-яку мить може впасти. Щоб переконати місцевих владців, архітектори встановили на дах контейнери з цеглою, збільшивши таким чином навантаження в півтора рази. Але й це не допомогло: документи знову не підписали. Тоді один з авторів, а саме – Володимир Реусов, мерщій поїхав до Києва та привіз чиновника вищого рангу, який і підписав документи.
3. У 1970 році наш проєкт ККЗ «Україна» адаптували до умов Херсона і побудували там аналогічну будівлю – ККЗ «Ювілейний» на 1600 місць. Цікаво, що серед херсонців існує легенда про те, що архітектора чи то посадили, чи то розстріляли за те, що будівля, мовляв, комусь із можновладців нагадало кашкет есесівця.
4. Деякі параметри будівлі: розмір плану 45×48 м, об’єм залу 12338 м³ з розрахунку 6,5 м³ на одного глядача, висота залу 8–9 м, площа залу 1500 м², кількість місць 1780.
5. За майже 60 років експлуатації ККЗ «Україна» прийняв понад 10 мільйонів відвідувачів.
6. Друга черга реконструкції передбачала зведення прибудови з гардеробом і повноцінними туалетами всередині будівлі. Але в ХХ столітті до неї так справа й не дійшла.
7. З 1980 року ККЗ «Україна» набув статусу пам’ятки архітектури місцевого значення. У 2020 році почалася його реставрація, яка за планом повинна була завершитися в кінці цього ж року. Але через форс-мажорні обставини, пов’язані з пандемією коронавірусу, здачу об’єкта перенесли на 2021 рік. До речі, у ході реконструкції чорні пластикові вставки на передньому фасаді поміняли на скло, яке має презентабельні ший вигляд. Там реконструювали систему обігріву, а на сцені встановили завісу та розмістили оснащення для театральних декорацій. Проте зал позбувся статусу кінотеатру, і це зрозуміло: поруч тепер є багато невеликих і комфортніших кінозалів, а опалювати величезне приміщення для декількох глядачів економічно невигідно. А от туалети і гардероб нарешті зробили всередині приміщення.
Читайте також: Людина, яка повернула Слобожанщині її найдавнішу історію