Іван Лапиков: актор, який був не схожим на актора

Він народився в 1922 році на хуторі біля села Гірний Баликлей (зараз це Волгоградська область) у простій селянській родині. Пізніше, коли його запитували, як йому вдається так правдиво грати ролі простих людей, він відповідав: «Життя батька, життя моїх рідних – от і весь мій творчий матеріал». Сім’я була доволі заможною, через що в 30-ті роки, побоюючись розкуркулення, кілька разів переїжджала, намагаючись сховатися від можливих репресій. За спогадами дочки Олени, актор з цієї причини назавжди зберіг настороженість, важко сходився з людьми, не любив розповідати про себе.

Батьки Івана були дуже побожними і тому вважали акторство гріховним заняттям, але хлопчиська вабило все, що було хоч якось пов’язане зі сценою. Коли хлопчик пішов до школи, батьки осіли в Сталінграді. Там Іван знайшов собі заняття до душі – відразу два гуртки в одному із заводських БК: драматичний і самодіяльний оркестр, де із задоволенням грав на балалайці. Аж до закінчення школи він розривався між музикою і акторством, але потім зважився: в 1939 році Іван Лапиков їде до Харкова і вступає до Харківського театрального інституту – проти волі батьків. Два харківські роки в біографії актора були єдиними, коли він учився акторському ремеслу.

У молоді роки. Фото: 24smi.org

У 1941 році Іван Лапиков повертається додому і влаштовується на роботу в Сталінградський драматичний театр: на той час здавалося, що війна – це не надовго. Але незабаром його мобілізують у батальйон, який будував протитанкові загородження під Сталінградом. Під час Сталінградської битви Іван Лапиков, якому тоді було всього 20 років, на рибальському човні переправляв поранених через Волгу на інший берег, у тил. За це отримав медаль «За оборону Сталінграда», яку все життя цінував більше за інші нагороди і звання.

Набирання висоти

Навесні 1945 року Лапикова, який так і не отримав вищої освіти, знову взяли в трупу Сталінградського драматичного театру імені Максима Горького. Перші ролі Лапикова в театрі були без слів. Відомі актори театру говорили: «Тоді станеш актором, коли винесеш 300 підносів на сцену». І він виносив. Грав у виставах «Старий», «Дохідне місце», «Ідіот», «Біг», наполегливо вчився в іменитих акторів. Потім були ролі другого плану – протягом 20 років він виходив на сцену в образах шекспірівського Греміо, булгаковського Крапіліна, гоголівського Ляпкіна-Тяпкіна, але найбільше любив комедії. У 1950-ті роки відбувся дебют Лапикова в кінематографі: у фільмах «Запасний гравець» і «Солдати», але ролі у нього були настільки маленькі, що його ім’я навіть не потрапило в титри.

Іван Лапиков у фільмі «Солдати». Фото: 24smi.org.

Цей період набирання акторської «висоти» збігся з важливими особистими подіями. У 1947 році в театр за розподілом після закінчення Ленінградської театральної академії прийшла молода актриса Юлія Фрідман. Дівчина була, що називається, благородного походження – з дворян, її дід свого часу був начальником Закавказької залізниці. Шлюб селянського хлопця і панянки «з благородних» виявився щасливим. Вони обоє були віддані театру, «горіли» на роботі, і виховання дочки Олени попервах лягло на плечі бабусі. Жили вони скромно і не підозрювали, що слава голови сімейства – не за горами.

З родиною. Фото: 24smi.org

Правда на ярмарку марнославства

У 1963 році Лапиков поїхав в Москву. Його запрошував до свого театру Товстоногов, але в тому ж 1963 році Лапиков пішов у трупу Театру-студії кіноактора. А в 1964 році на екрани вийшов фільм Олексія Салтикова «Голова» за сценарієм Юрія Нагибіна. Головну роль – Єгора Трубнікова –отримав Михайло Ульянов, а Іван Лапиков зіграв брата голови – Семена. Михайло Ульянов пізніше зізнавався, що як партнер Іван Лапиков був і радісний йому, і в певному розумінні страшний: граючи поруч з актором такої абсолютної психофізичної правди, необхідно було дотягуватися до його рівня. Ця роль принесла Лапикову всенародну популярність. І не випадково Тарковський, розпочинаючи зйомки свого «Андрія Рубльова», на роль ченця Кирила вибрав саме Лапикова.

У ролі ченця Кирила в фільмі Тарковського «Андрій Рубльов». Фото: 24smi.org

«Іван же Герасимович був зовсім не схожим на артиста, – згадував пізніше актор і режисер Микола Бурляєв, який грав у «Рубльові» Бориска. – Мав вигляд простого російського добротного сільського мужика, що випадково забрів у джунглі кінематографічної еліти. Геній Тарковського вважав за краще ліпити свою «рубльовську» кінофреску ликами ось таких от російських мужиків, далеких від акторства... Ми нечасто зустрічалися з Іваном Герасимовичем: кілька разів у гримерці, в костюмерній, у тон-студії, в буфеті, на прем’єрних показах «Андрія Рубльова»... Я спостерігав за ним, за його відстороненістю від кіносвіту – це була «публічна самотність», скромне, непомітне перебування зі своєю правдою на ярмарку кінематографічного марнославства, де оточуючі зі шкіри лізли геть, щоб хоч якось виділитися...».

Оператор «Рубльова» Вадим Юсов нарікав іноді, як нелегко було знімати Івана Лапикова. Він настільки переймався роллю, вживався в неї, що забував вказівки, відходив за межі кадру – але все це заради достовірності і кінематографічної правди. Пізніше Юсов зустрівся з Іваном Герасимовичем у картині «Вони воювали за Батьківщину». Лапиков грав старшину Поприщенка – і знову Вадим Іванович був захоплений правдоподібністю створюваного образу! В активі Лапикова багато ролей, але, звичайно ж, найвідомішою стала роль Панкрата Назарова в грандіозному радянському серіалі «Вічний поклик» – за цю роботу актор отримав Державну премію СРСР. А ще були коваль Жемов у дилогії «Юність Петра» – «На початку славних справ», дід Василь у фільмі «Повернення Будулая», старий-сліпець в історичній драмі «Борис Годунов», генерал Єрмаков у телесеріалі «Моя доля»... Усього за сорок років роботи в кіно Іван Лапиков знявся більш ніж у сімдесяти фільмах – і це з тим, що він часто відмовлявся від ролей, які, як він вважав, були для нього повторенням пройденого. У кадрі він однаково мав органічний вигляд і в фуфайці з кирзачу, і в костюмі-трійці.

Фото: 24smi.org

У строю до останнього дня

Переїхавши до Москви, домігшись народного визнання, Лапиков залишався простою та скромною людиною. Як розповідала дочка, батьків цікавила лише творчість, робота, матеріальний добробут стояв на останньому місці. Іван Герасимович добре готував, увесь дім тягнув на собі. У перервах між зйомками багато читав, слухав джаз, коли ставало зовсім нудно – їхав на риболовлю. «Він був дуже співчутливим до оточуючих, – згадувала дружина, Юлія Олександрівна Фрідман. – Але і любив усамітнюватися – їхав відпочивати з вудкою на острівець біля Волгограда, жив у наметі. Нас з Оленкою ніколи не забував: якщо була якась можливість разом з ним на зйомки поїхати – обов’язково брав. А під час роботи все одно замикався в собі, ніколи нічого не обговорював».

У строю він залишався до останнього дня – і пішов з життя в травні 1993 року прямо зі сцени. Режисер Сергій Бондарчук попросив Івана Лапикова виступити перед солдатами однієї з військових частин. Іван Герасимович відмовився, бо почувався погано (він на той час переніс інсульт і з великими труднощами відновився). Але 1 травня в Москві пройшла маніфестація, актор побачив, як омонівці б’ють демонстрантів, – і сказав дружині, що вважає своїм обов’язком перешкодити громадянській війні в Росії. Він поїхав на зустріч із солдатами в одну з підмосковних військових частин. Його серце зупинилося під час виступу. Не витримало.

«Іван Герасимович Лапиков – артист, як кажуть, милістю Божою. Він не з тих, хто прийшов у світ театру і кіно, щоб прикидатися і вдавати із себе. Його фігура, голос, очі завжди гармоніювали з тим, що людина хотіла сказати, про що думала. Гострота, іронія, гнів не були в ньому самоціллю. Він усе глибоко переживав. А грав він людей з народу, тих, на кому тримається весь цей світ; людей, які сіють і орють, воюють і вмирають, борючись за Батьківщину...». Валентин Гафт.

Читайте також: Як склалося життя найелегантнішої жінки Харкова