Унікальна кругла церква збереглась у селі під Харковом

«Сліди» цієї моди можна знайти на Харківщині в деяких зі збережених дворянських садибах, але частіше – у церквах, щедро приправлених античними портиками й колонами. Але всі вони звичного нам квадратного та прямокутного вигляду, а от круглих – за зразком давньоримського Пантеону – було всього дві. Такі церкви називали ротондами. Парадоксально, але факт: їх у кінці XVIII століття будували – причому спочатку в Москві, потім під Петербургом, взявши за зразок храм язичницький, але мода – річ своєрідна, і про це мало хто замислювався. А на початку XIX століття харківські поміщики, які хизувалися один перед одним своєю обізнаністю, смаком і гаманцем, теж дотримуються цієї моді. Апофеозом цієї моди була церква в селі Куньєму на Ізюмщині, замовлена представницею одного з найстаріших дворянських родів Слобожанщини Шидловською петербурзькому архітекторові Миколі Львову, що прославився будівлями храмів-ротонд. До наших днів ця церква не збереглася, але виконана сучасними архітекторами реконструкція дозволяє побачити, наскільки незвичайною була ця будівля.

Церква-ротонда на Валдаї – аналог церкви в Куньєму. Архітектор Микола Львов. Фото: culture.ru

Єдиною круглою церквою-ротондою на Харківщині, що дожили до наших днів, є Архангело-Михайлівська церква в селі Рокитне Нововодолазького району. Не помітити її неможливо: вона розташована в центрі села і стоїть боком до проїзної частини. Церква ця з усякого погляду унікальна: крім незвичайної форми, у неї ще незвичайна історія будівництва.

Куликовські

Останній харківський полковник і предводитель дворянства Харківської округи Матвій Куликовський був людиною багатою: йому належало загалом понад тисячу душ кріпаків і чимало землі, у тому числі – навколо слободи Рокитне, яка тільки називалася слободою, а насправді була його маєтком. Після смерті Матвія Куликовського Рокитне успадкував його молодший син Михайло – людина, як би зараз сказали, просунута. Він почав військову службу, за звичаєм того часу, із сержанта; дослужився до полковника; протягом 10 років з перервами обирався Валківським повітовим предводителем дворянства; допомагав Василю Каразіну збирати кошти на відкриття Харківського університету й навіть пожертвував на це частину земель, що йому належали в Харкові. Дмитро Багалій називає його прізвище десятим у списку членів Харківського благодійного товариства і другим за знатністю після Шидловських.

Велике будівництво

Саме Михайло Куликовський зайнявся створенням у Рокитному справжньої панської садиби за останньою модою того часу: у стилі класицизму. Побувавши в цьому маєтку через 100 років, дослідник старовини Лукомський записує: «За своєю архітектурою будинок справляє надзвичайно приємне враження. З обох боків прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом... Усередині хороші стулки дверей і прекрасні внутрішні, старовинні віконниці, що збереглися. З боку під’їзду – двір, тепер занедбаний. Але з іншого боку будинку чудовий сад, з рідкісними породами хвойних дерев, що збереглися». Біля нього Михайло Матвійович побудував стайню, пташник, оранжереї, псарню, виїзний майданчик. Біля будинку був закладений величезний сад з терасами, ставками й альтанками. Навколо садиби розкинувся величезний парк з хвойними деревами і старовинним дубовим гаєм. На греблі одного зі ставків за наказом Михайла Куликовського було споруджено універсальний водяний млин, а через річку Мжа побудовано дерев’яний міст.

Оглянувши маєток, Лукомський дійшов висновку: «Головний будинок залишився таким же, як колись (майже неймовірно, як стверджують місцеві старожили, що він був двоповерховим). На нашу думку, будинок зберігається майже в повній недоторканності: уже самий тип його колонади вказує на те, що він і раніше був одноповерховим». Він нагадує фотографію, на якій – панський будинок у Рокитному з одним поверхом. На сучасних фото – їх два.

Фото з книги Г. Лукомського

Загадка панського будинку

Поруч із садибою Михайло Куликовський почав будівництво церкви. У місцевого населення і досі існує легенда про те, що в якийсь момент, коли в Михайла Куликовського закінчилися гроші на цеглу, він у пориві релігійного запалу розібрав другий поверх свого будинку, щоб завершити будівництво храму та дзвіниці.

До цієї легенди багато мистецтвознавців і минулого, і нинішнього часу завжди ставилися з великим сумнівом: існувало чимало панських садиб, побудованих приблизно в той же час і схожих на садибний будинок у Рокитному як дві краплі води. Хоча є і зворотні приклади.

Можливо, так це й залишилося б легендою, якби не одна архівна знахідка. Працюючи в архіві, дослідник Антон Бондарев виявив документи з повоєнної реставрації садиби, в яких, зокрема, йдеться про те, що в ході огляду та обмірів садибного будинку було зроблено важливе відкриття: «...Було виявлено, що на горищі будинку під дахом збереглися залишки стін 2-го поверху висотою близько 1 метра з прорізами, причому виявилося, що збереглися власне два ряди стін: один ряд по лінії колонад першого поверху, а інший по лінії капітальних стін. Ці залишки стін значною мірою дозволяють відновити первісний вигляд будинку». І далі: «Час знесення 2-го поверху визначається приблизно першим десятиріччям XIX століття, коли була побудована церква (1805 рік, збереглася), і поруч окремо стояла дзвіниця при ній (нині не існуюча). Цегла з розібраних стін 2-го поверху йшла на добудову дзвіниці». Так легенда знайшла своє підтвердження.

Сучасний вигляд будинку Куликовського. Фото: shukach.com

Доля храму

Незвичайний храм-ротонда в Рокитному був освячений у 1805 році. Лукомський писав: «Церква пов’язана з будинком в одне архітектурне ціле. Композиція її дуже благородна і красива». Храм був дуже багато опоряджений. Інтер’єр прикрашали: решітка аналоя у стилі ампір, велике срібне панікадило, маленьке панікадило у стилі єлизаветинського бароко, місцеві ікони у старовинних різьблених рамах (очевидно, місцевих шкіл), лик Спасителя, типу Гвідо Рені, у срібному окладі. Іконостас був синім із золотими смугами (згодом увесь позолочений).

А поруч з храмом через 19 років було побудовано дзвіницю, що стояла окремо, теж круглу у плані. Той самий Лукомський писав про неї: «Дзвіниця краща за своєю архітектурою, ніж самий храм. Вона двоярусна. Перший ярус оточений колонами. Другий – прикрашений плоскими пілястрами...»

Дзвіниця до наших днів не дожила – її розібрали жителі на цеглу в 1937 році. А самому храму було уготоване непросте життя. У 1936 році тут було проведено останнє богослужіння, а потім, як це часто бувало в ті часи, у храмі влаштували клуб: виголошували палкі революційні промови, проводили збори, читали газети й навіть влаштовували танці. Після війни тут був колгоспний склад: у ньому зберігали зерно, запчастини для тракторів і комбайнів, мінеральні добрива. Віруючим будівлю віддали в 1991 році. 13 листопада 1991-го серед голих стін відбулася перша за довгі десятиріччя служба, і почався довгий шлях до відродження храму.

Читайте також: Вовчанське дитинство авторки «Снігуроньки» та «Рікі-Тікі-Таві»