Розкрито таємницю дівчини з пам’ятника

У 50–60-ті роки в місцевій пресі до ювілею Шевченка почали попадатися статті про те, що позувала для статуї комсомолки харків’янка Наталія Щетиніна-Гордієнко. На той момент (початок 30-х років) вона була, як то кажуть, спортсменкою, комсомолкою та ще й піонервожатою. Матвій Манізер, побачивши, як вона організовує ігри в саду Шевченка (тоді Профспілковому), умовив її позувати. Але від екскурсоводів, які не один десяток років водили екскурсії вулицями Харкова, доводилося чути іншу версію: мовляв, Манізерові позувала красуня – дружина відомого довоєнного харківського художника, згодом репресованого, тому її ім’я було викреслено з історії, а Наталію Щетиніну «призначили» на цю роль за вказівкою влади вже після війни. Ні в кінохроніці відкриття пам’ятника, ні в спогадах Манізера, ні в докладних газетних репортажах з відкриття про Наталію Щетиніну не згадується. Автор цих рядків свого часу намагалася її знайти, проте запізнилася: на той момент її вже півроку як не було в живих.

Здавалося, єдиний спосіб докопатися до істини – знайти капсулу, закладену в основі пам’ятника – на ній зазначено імена всіх причетних до його створення, але для цього потрібно знести сам пам’ятник. І тут втрутився випадок.

До редакції «СК» прийшов співробітник медуніверситету Михайло Лютенко. У розмові з ним випадково з’ясувалося, що він був знайомий з Наталією Щетиніною-Гордієнко. «У 6 класі на уроці фізики нам розповіли про невагомість, – згадує Михайло. – І я вирішив спробувати, як це. Жили ми в центрі, на розі Мироносицької та Маяковського, і я знав, що в будинку по Сумській, 118 був ліфт, який працював. Я зайшов туди і, спускаючись на ліфті, почав у ньому стрибати – у порядку експерименту. З ліфта мене витягла жінка-ліфтер, провела виховну роботу і попросила допомогти посадити квіти у дворі. Вона настільки впевнено зі мною обходилася, що я підкорився. Потім вона відвела мене до себе додому (жила тут же) – мити руки й пити чай. Ми розговорилися. Виявилося, що вона колишня вчителька, працювала у 25-й школі, змолоду була піонервожатою. А потім вона запитала, чи знаю я пам’ятник Шевченку, і сказала, що комсомолка там, на пам’ятнику, – це вона. І дістала фотоальбом. На фотографіях була вона в купальному костюмі закритого типу й чоловіки в робочих халатах у приміщенні, схожому на майстерню. Наталія Іванівна розповіла, що Манізер запропонував їй позувати для фігури комсомолки, і вона навіть їздила в Ленінград. У це повірити було неважко – вона мало змінилася: худорлява, підтягнута, спортивна, попри вік, та й обличчя схоже».

Михайло каже, що його на той момент набагато більше цікавили квіти – він захоплювався ботанікою, а на цей факт не звернув уваги і згадав про це через багато років. Завдяки цьому випадку можна остаточно встановити, ким насправді була дівчина з пам’ятника.

Читайте також: Художник, який хотів бути українцем: віражі долі уродженця Куп`янщини Опанаса Заливахи