Про три слова, пам’ять і війну: спогади людини 21 сторіччя

Це розповідь про три слова. І я сподіваюся, кожен знайде для себе свої три слова і своє розуміння цих слів.

Мені 29. Я не читаю газети. І книги майже не читаю. Я відношу себе до покоління «маленьких екранів у кишенях», тому все частіше читаю тільки маленьке і коротке. Але мій прадід багато читав! І він весь час читав свою товсту книгу. Завжди одну і ту ж. Я точно пам’ятаю, як він її дочитував і починав спочатку. Я пам’ятаю, як іноді він робив помітки, іноді посміхався, щось черкав. Робив закладки. Іноді дідусь плакав. Я просив його почитати мені. Але старий говорив, що я ще маленький і я не зрозумію.

І от у черговий раз, читаючи свою книгу, мій прадід почав ридати, захлинаючись. Так сильно і нестримно, що всі прибігли його заспокоювати. Книгу відклали, дідуся повели. Я вже вмів читати по складах або вдавав, що вмію читати. Але я наважився відкрити книгу і подивитися, чому прадід заплакав. Я нічого не зрозумів, вирішив, що це сумні вірші, бо в кожному рядку було по три слова. Погортавши, я побачив, що вся книга з віршів, і відклав її.

Увечері я запитав у тата, чому прадід плакав і що написано в цій товстій книзі. Батько сказав мені дивовижну річ... Він сказав, що, крім дідуся, цього ніхто не знає... Сказав, що це – «Книга асоціацій». Сказав, що в цій книзі, в кожному рядку свій сенс, і між слів прихована своя історія. І чим старша і розумніша людина, яка читає ці три слова, тим яскравішу історію вона бачить у себе в голові. Сказав: ти ще маленький і нічого не зрозумієш.

Того вечора ми грали в асоціації. Наприклад, тато говорив: «Жовтий соковитий лимон», а я відчував, що у мене зводить язик і рот наповнюється слиною. А от складніший приклад. Тато говорив: «Молодша сестричка, яка плаче». Я уявляв маленьку страшненьку замурзану крикуху-сестру. Мама на ці слова уявляла теплий клубочок щастя. А тато уявляв домашній затишок і невелику втому після робочого дня.

Зараз мені 29. Я згадав цю величезну «Книгу асоціацій» прадідуся. І, нарешті, зрозумів, чому він ридав. Книга називається «1941–1945». Кожна глава – це один день. І кожен рядок – це прізвище, ім’я та по батькові – і дата народження загиблого в цей день. 9 травня 1945 – «День перемоги» – остання глава в цій книзі.

Ця  стаття – моя Подяка всім, кого зачепила війна. Спасибі, що винесли це, спасибі за мирне небо, спасибі, що заплатили таку велику ціну за перемогу. Дякую за Нас. Саме цими трьома словами я б хотів закінчити свою статтю.

 P.S. Пам’ятайте своїх старих!

Ця стаття присвячується моєму прадіду Дегтяру Миколі Петровичу (09.08.1921–28.03.2005, народився і жив у селі Мокро-Рокитна Харківської області) і всім прадідам, дідам і батькам, які воювали. Ця стаття присвячується моїй прабабусі Дегтяр Лідії Іванівні (14.10.1928–14.09.2007, народилася і жила у селі Мокро-Рокитна Харківської області) і моїм бабусі та дідусю Коленко Валентині Іллівні (03.03.1940–25.09.2015, народилася і жила в м. Чугуєві Харківської області) і Коленку Віктору Григоровичу (24.08.1938–07.07.2010, народився на Далекому Сході, жив у м. Чугуєві Харківської області), і всім, хто пережив чи не пережив цю війну.

Сергій Коленко

Читайте також:Як шкільні твори стали свідченнями про війну