Під циганською зіркою: про життя Миколи Сліченка

У Венеції туристам як пам’ятку показують канал, в якому нібито тонув Сліченко.

В Японії, кланяючись, його називали «Оці Церні».

Коли пройшов слух, що літак, на якому він повинен був летіти, потрапив в аварію, шанувальники ще кілька місяців штурмом брали глядацькі зали, щоб переконатися, що їх кумир живий.

Генсек Брежнєв, не соромлячись, плакав прямо на концерті, слухаючи «Лист до матері» в його виконанні.

Не маючи можливості у Москві тримати коня, він збирав статуетки коней, а потрапляючи на борт літака, завжди просився до кабіни пілотів – потримати штурвал, і йому не відмовляли.

З театром «Ромен», цим табором артистів, він об’їздив усю планету і був своєрідним «прапором» для циган – людина, яка зробила себе сама і на котру можна було рівнятися.

Прощання з ним пройшло під нескінченні оплески. Зі сцени театру «Ромен» Микола Сліченко ступив у вічність, щоб залишитися в пам’яті людей неймовірно талановитим, шалено привабливим і нескінченно щасливим...

Харківське дитинство: трагедія та диво

Микола Сліченко народився на Бєлгородщині, у родині осілих циган-сервів, у 1934 році. Напередодні війни родина опинилась у Харкові. Микола Сліченко на все життя запам’ятав українські пісні – мелодійні, лагідні та жартівливі водночас. Але й жахіття війни, яку маленький Микола зустрів у Харкові, теж закарбувалися в дитячій пам’яті на все життя.

«По всьому місту на вулицях стояли шибениці, було багато повішених, – згадував артист під час одного з інтерв’ю. – Мій тато дружив з одним євреєм на ім’я Саша... Коли почали людей розстрілювати – насамперед євреїв, звичайно, тато віддав товаришу свій паспорт. Очевидно, він чи то українцем був записаний, чи то росіянином, чи то ще кимось – я вже не знаю... Саша, одним словом, утік – батьківський паспорт урятував йому життя, а тата через два тижні заарештували. Не один день мама металася по всьому місту, розшукуючи батька, – усе марно, але ось, нарешті, їй вдалося дізнатися, де заарештованих тримають. Пам’ятаю, на площі зібрався натовп таких самих, як ми, бідолах – було Хрещення, люті стояли морози, але народ терпляче чекав... Раптом ворота якісь залізні, як мені тоді здалося, зі скреготом відчинилися, і з двору почали виїжджати машини. Заарештовані лежали в кузовах покотом. Над ними стояли есесівці з автоматами і стежили, щоб ніхто не ворушився. З усіх боків несамовито закричали жінки, і в цю мить один чоловік підняв (як йому вдалося, не розумію) і кинув на узбіччя шапку. Охоронець тут же вдарив чоловіка прикладом по голові, він упав, а весь натовп кинувся до шапки, що лежала на землі: «Чия? Хто?..» Ми її відразу впізнали – це була батькова. Як я розумію, на тому все і скінчилося. Їх відвезли в якийсь лісопарк, де розстріляли, а тата вбили ще раніше – ударом приклада по голові. Сталося це на моїх очах...».

Родина залишилась без глави: четверо дітей, з яких семирічний Микола був найстаршим, мати, вагітна п’ятою дитиною, та старенька бабуся, яка згодом померла від голоду. Інші дивом вижили. Одного разу Миколка зайшов у двір, а там сусідський хлопчина намагається розрубити якусь брудну дошку. «Мене щось як торкнуло, – розповідав пізніше актор, – я почав благати віддати цю дошку мені, навіть плакав. Коли вмовив, приніс додому та намагався відмити, але не вдалося. Поставив біля стіни, а зранку на ній проступив образ Богородиці». Цю ікону вів зберіг на все життя і був упевнений, що вона неодноразово допомагала йому та його родині: «Коли ми вирішили відступати з Харкова з нашими військами у березні 1943-го, мати поклала на ікону дві згорнуті записочки, перемішала їх та витягнула одну. На ній було написано «їхати», і ми поїхали. Під Харковом потрапили під бомбардування. Мати накрила нас тією іконою. Коли пил та дим розсіялись, виявилось, що з усього обозу тільки наша кибитка вціліла».

На Воронежчині Микола потрапив до циганського колгоспу, де його прийняли як близьку людину: дали притулок, годували – а він працював на рівні з дорослими, а ввечері вчився грати на гітарі та співав-танцював біля багаття. Саме там хлопець уперше почув про театр «Ромен», і у нього з’явилася мрія. А потім кілька циганських сімей скинулися по пів мішка пшениці, продали зерно й на виручені гроші купили йому квиток до Москви. На зворотний квиток грошей не було.

Московські «університети»

Про те, як п’ятнадцятирічне циганча з’явилося в московському театрі, без освіти, без досвіду, – і його таки взяли до трупи, – було розказано безліч разів, але сам Микола Сліченко впевнено продовжував вважати, що це ще одне диво, яке трапилось у його житті.

З 1951 року Сліченко працював у колективі «Ромен» і пройшов усі стадії творчого зростання: від артиста допоміжного складу до головного режисера і художнього керівника, від співця до видатного театрального і громадського діяча. Для того, щоб доказати здатність грати головні ролі, пішов на хитрість: умовив провідного артиста, який бачив у Миколі свою заміну, видавати себе за хворого, а сам вивчив його роль. Режисеру нічого іншого не залишилось, як погодитись на кандидатуру актора-початківця. Після цього на нього звернули увагу і почали вводити в спектаклі основного репертуару.

Микола Сліченко зіграв понад 60 ролей у рідному театрі, спробував свої сили і в кіно – чого варте тільки «Весілля в Малинівці». Музична комедія досі залишається улюбленою у багатьох поколінь, а щороку нові й нові телеглядачки закохуються в червоного кінника Петрю Бессарабця у виконанні Миколи Сліченка.

У 1960-х Сліченко став працювати в театрі і як асистент режисера. У вільний час актор навчався у вечірній школі: він хотів отримати атестат і вступити в інститут. Незабаром Микола Сліченко зарахували на вищі режисерські курси при ГИТИС у майстерню Андрія Гончарова.

Читайте також: Циганське щастя Миколи Сліченка

Режисер та керівник

Вищі режисерські курси Сліченко закінчив в 1972 році. Дипломною роботою артиста став спектакль «Грушенька» за повістю Миколи Лєскова «Зачарований мандрівник». Він хотів показати в постановці «спорідненість душ циганського і російського народів». У виставах Сліченка за творами російської класики грали циганські артисти. Іноді він спеціально додавав у постановки танцювальні та вокальні номери.

У 1970-х Микола Сліченко ставив у «Ромені» власні вистави. Разом з актором і драматургом Іваном Ром-Лебедєвим він навіть написав п’єсу «Ми – цигани». У театрі її прем’єра відбулася в 1976 році. А через рік Сліченко став головним режисером і художнім керівником «Ромена». У театрі він поставив спектаклі «Живий труп», «Птахам потрібно небо», «Вогненні коні».

Про театр артист писав: «Циганський народ завжди був романтичним і музичним. І мистецтво театру «Ромен» має відповідати цьому народному настрою, бути театром музично-романтичним. Його спектаклі ми намагаємося піднімати над побутом, де емоційне звучання доводиться до вищої точки стану людини, до відкритого прояву почуттів».

У Музичному училищі ім. Гнєсіних за ініціативою Миколи Сліченка в 1978 році відкрили студію, де готували артистів для театру «Ромен». Викладав там і сам актор. За «великі заслуги в розвитку радянського театрального мистецтва» в 1981 році Сліченка удостоїли звання народного артиста СРСР. Актор став першим і єдиним циганом, який цьогодобився.

Через кілька років за постановку «Ми – цигани» він отримав і Державну премію СРСР. У 1990-х і 2000-х Микола Сліченко продовжив грати в театрі, виступати з концертами. Він побував на гастролях у Франції, США, Великій Британії. Іноземні критики назвали артиста «легендарним циганом». У Театральному інституті ім. Щукіна у 2005 році Сліченко відкрив Циганський національний курс – як і в Музичному училищі ім. Гнєсіних, там почали готувати артистів для «Ромена».

Читайте також: Микола Сліченко: життя, як циганський романс

Театру, в якому він провів 70 років і яким керував 44 з них, він був відданий до останнього – так само, як і власній родині. Його другий шлюб став взірцем для багатьох, а сам він не переставав стверджувати, що його зірка – щаслива.