Ефір замість соціальних мереж. Радіозв'язок учора і сьогодні
Організаторська складова
Радіолюбителі працювали на колективній або індивідуальній радіостанції. На колективці можна було працювати чи не з 10 років, отримавши позивний спостерігача (ці радіолюбителі вдома могли тільки слухати ефір). Для оформлення такого позивного достатньо було написати заяву, додати до неї фотокартку й віддати керівнику радіостанції, який зі своїм клопотанням передавав папери в обласний радіоклуб (у Харкові він працював у приміщенні обласної радіотехнічної школи на вулиці Гоголя). Теоретично вимагали ще й скласти іспит на знання морзянки, але практично до цього дуже рідко доходило. Роботу в ефірі була суворо регламентованою: чітко обмежені діапазони, потужність передавача та види модуляції, та й до передавача ставилися дуже жорсткі технічні вимоги. Спілкуватися можна було із союзними співрозмовниками – російською, з іноземними – англійською, часто користувалися загальноприйнятими цифровими кодами.
Також було відомо, що всі розмови в ефірі прослуховуються «компетентними органами», і за балачки на заборонені теми можна було втратити позивний, а то й загриміти під статтю. Дозволені теми: техніка зв’язку, спортивні досягнення та інтерес до погоди. Кожний зв’язок і навіть вмикання передавача для налагоджування фіксувався у спеціальному апаратному журналі.
Особистий позивний можна було отримати на УКХ з 16, на КХ – з 18 років. Тут процедура була трохи складнішою. Подавати потрібно було заяву з фотокартками, особисті документи претендента та, якщо були, – підтверджені спортивні розряди (від них залежала категорія радіостанції). Потім ці папери перевіряли відповідні органи, які й вирішували, чи можна цьому претенденту довірити таку ідеологічно важливу справу.
Традиційно обходили обмеження
Ті, хто не міг дозволити собі висококласну апаратуру або не хотів зв’язуватися з офіційними органами, працювали в ефірі нелегально, їх називали радіохуліганами. Така діяльність була суворо забороненою, і періодично таких хуліганів відловлювали. На перший раз, якщо робота в ефірі не мала негативних наслідків, карали адміністративним попередженням, конфісковували апаратуру та виписували штраф. Повторне затримання тягнуло вже на кримінальну статтю.
Найпростіший комплект для нелегальної радіостанції збирали з двох лампових радіоприймачів: один – власне приймач, а з другого ліпили передавач. За антену правив протягнутий до найближчої найвищої точки мідний провід. Апаратура, яку виготовляли вдома «на коліні», була низького технічного рівня, тому часто давала багато завад на інших частотах, а це могло перешкодити професійному зв’язку. Приміром, у Кіровограді був випадок, коли внаслідок роботи в ефірі радіохулигана зв’язок з диспетчером аеропорту виявився неможливим, і як наслідок – зазнав аварії літак.
Звідкіля що береться
Це зараз можна поїхати на радіоринок на Героїв Праці й купити майже все що завгодно, або навіть заказати деталі через Інтернет. А колись радіодеталі для апаратури професійного рівня дістати (саме дістати!) було майже неможливо. Тому й працювали частіше на колективках – там могли допомогти шефи, або ж через ДТСААФ отримували списане військове обладнання. Для індивідуальних радіостанцій запчастини діставали через радіоклуб. Був ще один шлях – через знайомих військових чи тих, хто працював на радіозаводах (про законність цих оборудок промовчимо). А в Харкові на Кооперативній, біля магазину «Юний технік», періодично «працював» чорний радіоринок, де також можна було знайти дефіцитні на той час деталі. Постійні клієнти, як водиться, мали преференції: могли заказувати щось ду-у-уже специфічне.
Студентська колективка
Якщо в селах найчастіше працювали нелегальні радіостанції, у райцентрах було зазвичай від однієї до кількох колективних, а індивідуальних радіолюбителів – це як вийде, то в обласному центрі, а надто такому великому, як Харків, вистачало всіх. Одна з колективних радіостанцій була і в ХІРЕ. Ось що згадує Олександр Голіусов, заступник начальника колективки у студентські роки (1976–1979).
– Попри те, що радіостанція належала інституту радіоелектроніки, апаратурою нас не балували. Були два добрі радіоприймачі – подарунок військової кафедри. А от з передавачами було сутужно. Студенти, які хотіли серйозно займатися апаратурою, робили це на відповідних кафедрах. А на колективці в основному працювали ті, кого більш приваблювала спортивна складова або спілкування в ефірі. Користувалися саморобною передавальною апаратурою. Але, на щастя, можна було домовитися з відповідною кафедрою, щоб через неї з інститутського складу отримати потрібні деталі. Працюючи з офіційно дозволеною потужністю передавача (200 Вт), важко було досягти високих спортивних результатів або зв’язатися з далекою рідкісною радіостанцією. До речі, у США дозволена потужність на ті часи складала 1 кВт. І як ми раділи, коли начальник колективки привіз списаний передавач «з глушилки» паспортною потужністю 4 кВт! Я з великим задоволенням переналагоджував цей передавач під наші потреби (після чого максимальна потужність досягала 6 кВт). Але наявні антени не дуже стикувалися з цим передавачем. Та й через завелику потужність на нас почали нарікати, що ми заважаємо сусідам. Хтось навіть поскаржився в обласний радіоклуб, і звідти прийшов перевіряючий. Він побачив, що потужних радіоламп немає: їх використовували дуже рідко, у повсякденній роботі обходилися без них. Але технічна можливість поставити їх на місце за 5–10 хвилин і працювати на повну потужність залишалася. Тому перевіряючий зробив запис в апаратному журналі про заборону працювати в ефірі до демонтажу панельок потужних ламп (те, що потужність і без них досягала 300 Вт, вже не вважалося за серйозне порушення). Але ми скуштували смачненького – попрацювали з такими потужностями, і нам дуже не хотілося залишатися без них. Начальник знайшов вихід. У підшефній школі, що була в Пересічній, була колективка. Оскільки велика потужність потрібна була нам тільки під час змагань, а змагання проходили зазвичай у вихідні, то вирішили перевезти передавач сільським радіолюбителям і зробити там антени саме для цього апарата. Таким чином убили навіть не двох, а трьох зайців: зберегли потужності; ми вже нікому не заважали – і нам ніхто не заважав; зробили добру справу для школярів.
Щодо змагань
Далі Олександр Голіусов розповідає:
– Ми брали участь як у всесоюзних, так і у світових змаганнях. Зазвичай вони починалися о шостій ранку неділі. Підготовка – у суботу: приїжджали, усе перевіряли, іноді навіть встигали трохи поспати. і тут виявилося, що ми-таки можемо комусь дуже заважати. У сільському клубі по суботах увечері були танці. І наша потужна радіостанція, виявляється, транслювала на весь зал наші розмови, які навіть заглушали музику. Заради добрих стосунків з місцевими жителями ми просто тоді, коли проводилися танці, не працювали в ефірі.
Представники інституту постійно брали участь у роботі наукових станцій в Антарктиді. Офіційний зв’язок з рідними, звичайно, був, але його було недостатньо. Тому спробували поспілкуватися за допомогою любительського радіозв’язку – на антарктичній станції теж була колективка зі спецпозивним. Але коли дві жінки прийшли в домовлений час, через погане проходження радіохвиль досягти зв’язку з Антарктидою не було можливості. Чи пробували ще, я не знаю.
Усім радіолюбителям – 73!
Зв’язок підтверджено
З початку ери радіо, коли ще було незрозуміло розповсюдження радіохвиль – на якій відстані почують станцію і з ким встановлено зв’язок – вирішили посилати письмове підтвердження факту прийому або зв’язку. Радіолюбителі такі картки називають кюесельками (від QSL).
Фото: Зої Голіусової
Зазвичай це красиво оформлений (на смак радіолюбителя) цупкий папір формату листівки. На ньому зазначаються позивний, країна розташування та дані про проведений зв’язок. У радянську добу індивідуального користувача до друкарні не дуже допускали, тому найпростішим варіантом було заказати гумовий штамп, яким проставляли відтиснення на звичайних поштових листівках. Іноді через колективну радіостанцію домовлялися надрукувати наклад універсальних кюесельок, де залишалося незаповненим місце під позивний. А бували серед цих карток і дуже добре оформлені, особливо коли йшлося про закордонних радіолюбителів. Приміром, один арабський шейх був радіолюбителем і навіть іноді виходив в ефір. На підтвердження зв’язку з ним він висилав ефектно оформлену кюесельку розміром з аркуш А4, на дуже якісному папері. Але зв’язатися з ним було важко, тому цінувалися і картка як така, і факт зв’язку.
Зоя Голіусова