Як харківський сталевар став всесвітньо відомим художником

Бути першим у будь-якій справі – завжди складно. А залишитися не тільки першим, але і найкращим – ще складніше. У наш час, коли на бересті не малює тільки ледачий, Борис Чурилов залишається не тільки першим, але і найкращим.

З покоління шістдесятників

Якщо вірно, що всі ми родом з дитинства, то непростий характер Бориса Чурилова, його максималізм, безкомпромісність, повне неприйняття фальші, особливо в мистецтві, його скрупульозність і бажання докопатися до самої суті будь-якого явища – точно звідти. Його дитинство припало на складний повоєнний час, а період становлення – на знамениту «відлигу».

Дитинство Бориса Чурилова не можна назвати простим. З одного боку – він вів життя звичайного босякуватого хлопчака-безбатченка, яких багато було в харківських післявоєнних дворах: ловив пічкурів, стріляв горобців, тулився з матір’ю в одній кімнаті площею в 15 кв. м, де жили ще три сім’ї. З іншого – школяр-трієчник Чурилов годинами міг просиджувати в бібліотеці за книжками і читав в будь-який час і в будь-якому місці. Прямота і різкість у спілкуванні з оточуючими дивовижним чином поєднувалася в ньому з найніжнішою і відданою любов’ю до мами – прибиральниці на заводі «Серп і молот», яка прищепила синові почуття прекрасного.

«Не сталевари ми...»

Після закінчення школи Борис Чурилов подався на все той же «Серп і молот» – у сталевари. Значно пізніше він так пояснив цей вибір своєму молодшому приятелю Едику Савенку, в майбутньому – скандально відомому письменнику Едуарду Лимонову: «а щоб у мене, Ед, дупа боліла за план, за коленвали, які ще не випустили, я, Ед, не хочу. Так я відпрацював собі і поїхав веселенький з тобою на річку, на Журавлівський пляж, або там по магазинах за книгами... і ніяких проблем...». Саме Чурилов, з яким Лимонов дружив майже 10 років, вплинув на нього: влаштовував на роботу, ввів в інтелігентне середовище, де сам був відомий як начитаний дивак-робітник. «Ще невідомо, як би склалася моя доля, якби я не зустрів на своєму життєвому шляху дивного робочого хлопця Бориса Чурилова», – зізнавався набагато пізніше Лимонов.

На зароблені гроші Чурилов купував книги з мистецтва, платівки і набори листівок із шедеврами світового живопису. І подорожував: Карелія, Вірменія, Грузія, Україна – йому цікаві були історія, релігія, архітектура і самобутня культура різних часів і народів. І замальовував усе, що бачив, усе, що подобалося, – робив такі собі «почеркушки». Одного разу (році в 1967) для чергової «почеркушки» у нього не знайшлося аркуша паперу, і він, сидячи на березовій колоді, відірвав шматок кори, зробив на ній малюнок і відіслав матері. З цього все і почалося.

Нестор-літописець. Фото з архіву автора

«Потрібно мати  міцний зад»

Берест виявився дивовижним матеріалом – з одного боку, теплим і податливим, з іншого боку – дуже складним: помилятися не можна, оскільки виправити те, що намальовано на бересті, неможливо. Борис Чурилов розробляє свою власну техніку малювання на ньому: на кальку наносив малюнок самого бересту, створюючи ескіз з урахуванням цього малюнка, переводив на берест контури і тільки потім починав малювати власне на бересті. І не просто малювати – видавлювати: малюнок за рахунок м’якості матеріалу мав об’ємний вигляд.

Боян. Фото з архіву автора

Робота ця – дуже скрупульозна, а техніку Борис Чурилов згодом удосконалив до філігранної. «Потрібно мати міцний зад, щоб бути художником», – любив говорити Чурилов і наполегливо пропонував гостям лупу; достатньо було поглянути через неї хоча б на одну роботу, щоб зрозуміти: ніхто і ніколи такого не робив і навряд чи зробить. Багато хто намагався вчитися у нього, але, як любив повторювати майстер, «щоб малювати на бересті, потрібно бути трішечки схибленим». Учні, усвідомивши, що малювати на бересті – дуже копітке заняття, яке вимагає великого терпіння і зосередженості, а сам наставник – людина в’їдлива, вимоглива і авторитарна, – як правило, швидко розбігалися. А він малював. По 8–12 годин на день. Через п’ять років після першої берестяної «почеркушки» в харківському Будинку архітектора відбулася його перша персональна виставка.

Визнання

А далі пішло визнання його мистецтва в найширших колах. З 1973 року харківський сталевар стає постійним дипломантом і лауреатом обласних, республіканських і всесоюзних виставок і фестивалів. Пішовши із заводу в 1977 році, Чурилов зайнявся берестом професійно. На початку 80-х років пройшла серія його виставок за кордоном: у Парижі була організована персональна виставка Чурилова, після чого Асоціація Франція – СРСР демонструвала її протягом півроку в містах Франції. Від Комісії у справах ЮНЕСКО в Фінляндії надійшла аналогічне прохання про демонстрацію мініатюр  Чурилова в містах Фінляндії. У 1982 році в Штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі на ювілеї «1500 років Києву» експонувався цикл робіт Чурилова, в яких автор представив реконструйований вигляд Києва до татаро-монгольської навали. Ці закордонні виставки мали великий успіх і ще більший політичний резонанс. У 1982 році указом Президії Верховної Ради Української РСР Борису Чурилову було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.

Рід приходить - рід іде. Фото з архіву автора

Однак до Спілки художників Бориса Чурилова не прийняли – відіграли свою роль і заздрість колег по мистецькому цеху, і його непростий характер: усім серцем Чурилов  зневажав ділків і халтурників від мистецтва.

Художник помер від раку 30 грудня 2008 року. До останнього він сподівався, що переможе хворобу. Працював він теж до останнього: і в лікарні, і вже  опинившись удома. В останні години свого життя він сказав сусідці, яка чергувала біля його ліжка: «Здається, я йду потихеньку. Якби знав хто-небудь, скільки в цій голові планів і образів».

Фото з архіву автора

Читайте також: Автор чотирьох українських енциклопедій відсвяткував ювілей http://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya/istoriyi-zhittya/zberigach-ukrayinskoyi-kulturi.html