Андріївка, колишні Андрієві Лози: розповідаємо легенди та факти
І до сьогодні водоверть – глибоку яму, що знаходиться недалеко від піщаного пляжу Грудочка у повороті русла річки, – звуть Андрієвою; саме там, за легендою, він сховав золото. За словами місцевих жителів, це місце є дуже небезпечним, там навіть рибалки бояться ловити рибу. А ще розповідали про Андрієву яму таке: коли в ній не було води, козак Андрій їхав волами, і колесо з воза потрапило в яму, а він, хоч і був дужий, не зміг його витягти, то ніби промовив: «Куди ж волам його витягнути, коли я не можу».
Читайте також: Легенди Харківщини: що розповідають про Крейдяну гору на Балаклійщині
Сива давнина
Згадка про цю місцевість – Андрієві Лози на Дінці – зустрічається вже у виданні 1627 року «Книга Большому Чертежу». Ця назва залишалася і тоді, коли в 1663 році «під государеву руку» сюди переселилися «черкаси» – українці з отаманом Я. С. Черніговцем. Вони збудували на татарських бродах по Дінцю кілька міст та слобід. У документах за 1670, 1673, 1681 та 1689 роки поселення, засноване Яковом Черніговцем та групою козаків, називається то слободою, то містом та містечком Андріївкою.
Андрієві Лози (Андріївка) будувалися при озері Уступ, як одне з укріплень на південному кордоні Росії проти нападів кримських татар. А загроза з боку татар у той час була дуже великою. У 1673 році, наприклад, чугуївський воєвода доповідав цареві, що в серпні того ж року багато татар було «і під слободою Андрієвими Лозами»; у 1681 році андріївський сотник Василь Сибірський писав чугуївському воєводі, що татари знову з’явилися під Андріївкою і забрали в полон 10 козаків та челяді – хлопців і наймитів – 10 чоловік.
Від слободи до централу
Цікаві факти про господарський розвиток слободи знаходимо в географічному описі 1767 року. «Та слобода, – говориться в описі, – розташована понад озерами Уступом і Лозами з північної сторони. В ній на рік буває два ярмарки: липня 20 – два дні, жовтня 26 – два дні. На них приїжджають купці з Харкова, з Чугуївського посаду і з різних місць Ізюмської провінції. Товари привозять шовкові, бавовняні і сукна різні, закордонні й інші. Здебільшого з’їжджаються з Української лінії однодворці та з інших військових і власницьких селищ обивателі з різним хлібом і гарячим вином, з медами, нивами, а в жовтні – з городніми фруктами. Звичайний торг буває в п’ятницю і в неділю, купецтва ніякого немає, ремесло у жителів частково шкіряне, сиром’ятне, шевське, ковальське, полотняне, швацьке… При тій слободі Андріївці висівається хліб – жито, пшениця, овес, ячмінь, просо, гречка, горох. Утримуються рогата худоба, коні, вівці, кози, свині».
Населення займалося також полюванням і рибальством, виварюванням селітри, налагоджувало гончарне виробництво, виробництво цегли. Багато жителів слободи займалося винокурінням.
У 1797 році в слободі проживало 4847 чоловік, 4316 з них, як зазначалося в статистичних матеріалах, військові обивателі, 444 чоловіки перебували в кріпосній залежності (кріпаків мали поміщики Милорадович та Неєлов) і 172 «різночинці».
Великим лихом для українського народу були військові поселення. У військове відомство Андріївка була переведена весною 1817 року. Тут розташувався Борисоглібський полк. У зв’язку з цим слобода була перейменована і названа Новоборисоглібськом.
З 1875-го по 1880 рік в Андріївці, в казармах колишнього Борисоглібського полку розміщувався політичний каторжний централ. Першими в’язнями централу були народники А. В. Долгушин, М. А. Плотников, Д. І. Гамов, І. І. Папін та інші.
Умови в тюрмі були дуже важкими. Один з в’язнів М. П. Сажин у своїх «Спогадах» писав, що посеред тюремного майдану Новоборисоглібського централу містилася велика будівля, розрахована на 600 арештантів, але утримувалося в ній близько 900 чоловік. За головною будівлею, праворуч, був двоповерховий корпус з одиночними камерами, по 11 камер на кожному поверсі. Цей корпус призначався для політичних каторжан. Політичні в’язні позбавлялися будь-яких прав: їм не дозволялися побачення, часто заборонялися прогулянки.
Волосне село
На початок XX століття Андріївка стала вже, як відмічалося у виданнях того часу, «досить людним волосним селом» – населення її становило 7500 чоловік. П’ять разів на рік тут відбувалися ярмарки. Й досі є район села, який мешканці називають «Старий Базар». Розповідають, що навесні вода навкруги розливалася так, що потрапити до місця торгування можливо було тільки на човнах. А ще розповідали, що на Старому Базарі, там де раніше стояла вода, з часом люди стали брати землю як добриво і ніби розкопали татарський цвинтар, де знайшли татарські монети та татарську чашу.
Однією з визначних пам’яток є кремезний дуб, який росте на південному сході від Андріївки на березі озера Лебедине. Йому понад 430 років, і від нього віє старовиною та величчю. Крім нього, там ще зустрічаються з десяток старих дубів.
Матеріали зібрали та записали директор Андріївського селищного Будинку культури О. В. Шаповалова, художній керівник Андріївського селищного Будинку культури О. І. Островець, акомпаніатор Андріївського Будинку культури Т. А. Островець, бібліотекарі Андріївської бібліотеки В. Д. Пивовар та М. В. Щирова
Читайте також: Життя в слободі Липці 100 років тому
Велопробіг та мініфутбольний турнір: як в Андріївці пройшов День селища
Унікальна справа. Як завдяки сливам розвиватимуть село на Краснокутщині
Від фортеці до села: яку легенду розповідають про виникнення Петрівського
У Балаклійській громаді – масштабна пожежа на пилорамі